Цей вечір – особливий. Він винятковий саме людьми. Придивіться уважніше: у помешканні, на дворі й вулиці з уст не зриваються лайка, прокльон. Ніхто не зчиняє сварку, ніхто нікого не ображає, ніхто ні на кого не косить ненависним і заздрісним оком. Усі – смиренні й блаженні. Отакими були б завжди. Тоді б світ – у світлі й гармонії перебував… Той вечір – в очікуванні нового життя, Господньої дитини.
— Що ж, ніби підготував усе, як годиться, — вголос сказав сам собі Святослав Синьоокий.
Тут не обійтися без пояснення. Святослав жив у містечку, без сім’ї, працював на заводі. Та за кучмівських часів підприємство запустіло, начальство приміщення приватизувало. Чоловік залишився за прохідною, перебивався тимчасовими заробітками. Одного дня майстер Синьоокий подався до батьківської пустої хати. За півроку проживання в селі, що вимерло й вивтікало, не розчарувався. Привів у порядок присадибну ділянку, обзавівся живністю. Заодно почав для себе вивчати давні традиції, яких дотримувався батько.
… Як упали присмерки, Святослав уніс до хати оберемок соломи, розстелив на долівку, а сіно поклав під стіл і на покутній бік столу. Переступивши поріг, знову скинув шапку з голови і промовив:
— Із Святим Вечором! Щастя і здоров’я всім. Аби свята добре провели й других дочекались. – Господар підніс високо над столом «дідуха» і поставив його на покутті під образами. Затим накрив стіл скатеркою і вніс у макітрі кутю, узвар. Далі розставив борщ із грибами, вареники, рибу смажену, капусняк із горохом, пиріжки, а на чотири кути – по головці часнику, ложки.
На подвір’ї глянув на небо і зрадів: вечірня зоря сповістила людям про велике диво – народження Сина Божого. І увійшов Святослав до оселі й урочисто сказав:
— Святий Вечір почався. Від щирого серця і з Божої волі кличу праведні та грішні душі на Святу вечерю.
І уявив самітний господар з’яву родаків. Повсідалися на лавку й крісла, теплими очима дивляться на нього. А він промовляє: «Пригощайтеся», — зачерпнув ложкою куті і скуштував.
— Ось прадіди мої. Панас, знаний дереводіл, у великий голод спродав у містечку свій дорогоцінний інструмент, і врятував двоє діток од смерті. А з коханою дружиною Одаркою, висохлі й опухлі, відлетіли до Бога. Другий прадід по материній лінії Захар, який попідпаш носив у мішках зерно, як гарбузи, не пережив тридцять сьомого… Стратили сталінські нелюди у в’язниці, бо мав силу і характер бунтівника. Жінка у тяжі ходила, але синочка Михайлика він уже не побачив… Діди – Михайло і Павло Панасів були остарбайтерами в Німеччині. Як визволили їх американці, то їхні дороги розійшлися: Михась повернувся додому, безродний Павлик подався з табору за океан… Їжте, мої рідні, тепер усі вкупі, трапеза єднає нас у позачассі.
Святослав налив у чарку горілки і випив. Смакував вареником, капустою, помащеною зверху горохом, і далі вів розмову:
— Тато перший із роду зачепився за місто. На підприємстві став знаним інженером. Мама – пекар на хлібокомбінаті. Але звели дім у селі в кількох кілометрах від райцентру. Ненька померла до року після загибелі старшого сина Віталія в Афганістані. Тато по двох інфарктах теж упокоївся. Я залишився сиротою… Хоч ми були містянами, але батьки шанували сільські традиції, релігійні свята, особливо любила сім’я коляду. Заборона від влади далася взнаки: забулися колядки, щедрівки, віншування. Та не витравили всього. Ось з пам’яті згадую:
Нова радість стала,
Яка не бувала:
Звізда ясна над вертепом
Увесь світ осіяла.
І Святослав уявив себе малим під вікном хрещеної. Коли підріс, то ходив із ватагою колядників. Досі бачить ту далеку святу ніч. Небо вишиванку одягло із золоченими орнаментами, земля у білому одіянні пишна – наче до людей зверталися: тримайте і ви в чистоті свої душі… Кожній хаті колядували. Не залишили навіть найбіднішої вдови. Бо спитають удома, чи не зобидили обминанням її старенького осідку? Не забули, ні. Хоча до кісток змерзли. Старший Богдан, тримаючи звізду семикутню із запаленою свічкою всередині, почав голосисто:
А чи вдома, вдома бідная вдова?
Ми підхоплювали дружно:
Немає вдома – пішла до Бога.
Бога благати, щастя шукати.
Тітонька Марія, схожа на грибочок, скулено сиділа біля «дідуха». На голоси колядників звела голову в бік вікна. В її очах було стільки зажури, мов у криниці води. Дивилася незмигно, причинно. Я відступився від шибки, бо підступив до горла клубок. Іще мить – сльози здавлять.
Бувай здорова, вдово, з Ісусом Христом,
З Ісусом Христом та Святим Різдвом!
… Голос надломився, Святослав поспіхом витирав вологі очі. То було наче в іншому світі, в якому панували мир і злагода. І дитинство втішалось, колядуючи, і морозець бігав за нами збитошно та грайливо. І небо раділо, спостерігаючи за дітлахами, і чудно було їй споглядати за веселим дійством у ніч перед Різдвом. Хто ніколи не бачив цього дивовижного дитячого царства коляди, той, вважай, не жив на світі… Чому згрубіли серцем люди? Ніби й відновили старі предківські обряди і традиції, позводили храми і церкви, а буднями ходить чорна ненависть – свій свого поїдом їсть, злобу затято тримає, спалахують вогнем у чварах і сварах за дрібницю, свій свого обманює й кляне та життя вкорочує навіть… Отакі Божі люди. Сором і совість згубили. Бо як тривога, то до Бога. А як нема тривоги, то й забули Бога.
Святослав Синьоокий зітхнув. Мовчки сидів за столом. Стрепенувся від задуми, коли з вулиці почулася колядка. Обірвалась раптово – чи то від утоми, чи то від морозу… Половина свічки згоріла, — вже пізно. Але спати не можна цієї ночі. Можна лише прилягти одягненому, що і зробив самітник. І приснилася йому бабуся, і некваплива оповідь її про Коляду. «Ти знаєш, — питає вона малого Святославчика, — хто такий Коляда? То є велет, який після Щедрого вечора, в день преподобної Меланії, визволяє сонце з темниці. Бере його на руки, кладе на сани, запряжені білими кіньми, і вивозить у небо. Ох, і казиться тоді завірюха-метелиця, норовить зашкодити Коляді. Але велет уперто їде вгору. Хуга не вщухає, їй на допомогу збігається вся нечисть. «Завертай, Колядо! – чорт верещить чоловічим голосом, — бо ти збився з напрямку!» Не слухає візник, пнеться у височінь. От прибув до оселі, нікому невідомої, зіпхнув велет із саней велике кружало і каже: «Щойно Лютий одійде разом із хурделицями, піднімайся і зігрівай людей, тварин, дерева і всяке зело». Бабця ласкаво всміхнулася, а я, мов закам’янів, сидів з розкритим ротом, не в силі вийти з чару казки. «Пам’ятай, внучку, безладдя чиниться з надмірної зажерливості та злих підступів. Найвища і проста наука – поважати і любити одне одного. Хто пробуває в любові, в Бозі пробуває. Лише так утримаєтесь на землі. А дорогу обирай, як велет Коляда: крутосилу, що веде у небо».
… Досвіток струшував сутінки. Небо блимотіло зорями. Весь простір у тиші залився місячним сяйвом. Із безкрайого засніженого поля ступало до села Різдво.
Gismeteo 
