З нетерпінням чекали кам’янчани Шинальські вечора, коли можна буде по скайпу поспілкуватися з Олексієм. Не бачилися місяць, а, здається,  минула вічність. Ще б пак. Нині він знову на сході України, куди потрапив з черговою ротацією.   А не так давно побував у  відрядженні  в Афганістані  з миротворчою місією, як кращий фахівець-сапер центру розмінування  Міноборони України.  До цього майор Олексій Шинальський  неодноразово побував   у зоні АТО, на передовій. Про нього пишуть центральні військові видання, про нього знімають фільми, а про його виняткову відважність — як сапера з позивним «Француз», серед військових ходять легенди.
     Особливо офіцер відзначився  в битві під Савур-Могилою, коли довелося під щільним вогнем противника створювати мінні загорожі, щоб врятувати життя бійців. Незважаючи на обстріл снайперів та ворожої піхоти, розміновував переправи і мости, даючи можливість українським бійцям для маневру. Встановлені ним міни зупинили колони окупаційних російських військ під Маріуполем. Кількість знешкоджених ним ворожих фугасів, протипіхотних, мін-пасток та інших вибухових пристроїв вже вимірюється тоннами.
І не можуть рідні не пишатися тим, що  Указом Президента України Петра Порошенка нагороджено  Олексія  орденом Богдана Хмельницького. А   на випущеній Укрпоштою першій  поштовій марці «За честь! За славу! За народ!», присвяченій  бійцям, які захищають Україну від агресора, зображено нашого земляка, кам’янчанина Олексія Шинальського.
Та, мабуть,  більше усіх скучають за татком  і чекають його повернення донечки. Адже дружина Іванка, мама, батько,  бабуся Галя вже звикли до довгих відлучень Олексія.

— Дивлюся на його старшу доньку  Марійку, а бачу маленького Альошку, до дрібничок, до щему в серці пам’ятаю перші зроблені ним кроки, перше сказане ним слово «мама». А вона, мама, в цей час з травмованим хребтом, у гіпсі лежала прикутою до лікарняного ліжка, — приєднавшись до приємної церемонії «комп’ютерної» зустрічі онука й втираючи непрохану сльозу, мовила Галина Павлівна. – Зовсім він був крихіткою, коли я приїхала в Будапешт, де Жанна і Толя після аварії перебували в госпіталі.
    …Вони познайомилися буйноквітучого травня на весіллі Жанниного двоюрідного брата. Не помітити Жанну серед десятків гостей було неможливо. Струнка, вродлива, з модною зачіскою. А очі! Великі й голубі. Вони зачарували весільного дружбу.
    Руку та серце Анатолій запропонував дівчині під час їхньої наступної зустрічі. Відповіла взаємністю. Йому – двадцять один. Їй, студентці Хмельницького технологічного інституту, – дев’ятнадцять. Одружилися, як і планували, через рік, у першу відпустку Анатолія. І забрав він молоду дружину в угорське місто Кечкемет, куди направили служити молодого лейтенанта. У військовому містечку їм виділили кімнату в будинку для сімей офіцерів.
    Нелегко бути дружиною військового. До того ж мешкати за тисячі кілометрів від рідної домівки, матері, друзів. Анатолій з ранку до вечора — на службі, а то й по кілька днів на полігонах, на навчаннях.
    Після служби додому повертався наче на крилах, адже знав: його чекає кохана, ласкаве слово, свято. Ніколи не забував по дорозі додому купити дружині квіти, цукерки.
Здавалося, ніщо не повинно було затьмарити родинного щастя, звернути з вір-ного курсу сімейний корабель.
    …З тієї першої спільної відпустки поверталися вже утрьох, з двомісячним Олексійчиком. Настрій був піднесений, адже знали, що одразу по приїзді у частину святкуватимуть новосілля у двокімнатній квартирі. А ще — нове підвищення Анатолія по службі.
    На залізничному вокзалі їх чекав критий автомобіль. До Кечкемета підсіло ще кілька людей: військових і членів їхніх сімей. Хто повертався з Союзу, хто їхав у Кечкеметську дивізію. Анатолій тримав на руках сина, який спокійно спав. Поруч вмостилася ще одна молода офіцерська сім’я з дворічною донькою-щебетушкою. Навпроти сиділи полковник із сусідньої військової частини, який їздив у Союз і вдочерив двох дівчаток, що залишилися сиротами після трагічної смерті сестри дружини; та ще молодий прапорщик.
 За вікнами автомобіля милувала око вереснева сонячна погода, дорога була прекрасною. І раптом… Ніхто й не зчувся, як автомобіль, наче вибуховою хвилею, спочатку підняло, а потім кілька разів перекинуло... Єдине, що Жанна встигла побачити у тому жахливому місиві людських тіл, відірваних лавок, важких валіз, як прапорщик за якусь мить встиг підхопити на льоту з рук падаючого Анатолія голубий “конверт” з їхньою крихіткою і притис його до своїх грудей. Затим страшний біль пронизав усе тіло, різануло у хребті. Тут же почула нестямний крик Толика: «Альошка, де мій Альошка!?» Машину ще раз перекинуло і вона стала на колеса.
    …У «швидку», що прибула на місце аварії, Жанну занесли на ношах. Знепритомнілого, зі струсом мозку, як потім з’ясувалося, з поламаним ребром, забрали Анатолія. Попутникам – полковнику, який удочерив дівчаток-сиріт, дівчинці-щебетусі лікарі вже нічим не могли зарадити.
    У центральному госпіталі Південної групи радянських військ  у Будапешті лікарі робили все можливе й неможливе, щоб врятувати Жанине молоде життя. Адже, крім перелому хребта, були травмовані внутрішні органи, череп. Усі дні, тижні, місяці не відходив від дружини Анатолій. Саме його любов, увага, моральна і фізична підтримка зіграли головну роль у її лікуванні.
Відтак, коли найстрашніше залишилося позаду, після чотиримісячного перебування у будапештському госпіталі, Жанну Іванівну лікували в рідному місті над Смотричем. Але медицина, на превеликий жаль, не всесильна. Стати на ноги вона так і не змогла. Їх їй замінив інвалідний візок.
    — Анатолій Васильович продовжив службу в рідній альма-матер, де пройшов шлях від командира курсантського взводу до начальника однієї з провідних кафедр військового вишу, від лейтенанта до полковника. Заочно з червоним дипломом закінчив військово-інженерну академію.
    Минали роки. Певна річ, чимало було труднощів у сім’ї Шинальських. Знаю, тому що багато років були сусідами. Але, наперекір усім негараздам, у цій родині зберегли любов одне до одного, повагу, вірність, людяність, виховали прекрасного сина Олексія.
    — Я щаслива, що Бог послав моїй доньці такого чоловіка, а мені зятя, який став для мене другим рідним сином, — раз у раз повторює Галина Павлівна, яка після тієї вересневої трагедії живе разом з дітьми.
    — Не має моя теща, вірніше мама, вищих освіт, але мудрості, тепла, доброти, дипломатичності в неї - на кілька університетів, — зауважує Анатолій Васильович. – І у тому, що живемо ми в любові, злагоді, є її неабияка заслуга.
    Не раз доводилося бути свідком, як Анатолій Васильович свою Жаннулю (так ласкаво звертається він до неї), коли не працює ліфт, на руках зносить з сьомого поверху і вмощує у машину. Відтак їдуть на відпочинок у ліс по гриби чи на Дністер на рибалку. Краще будь-якого запеклого рибалки знає Жанна Іванівна, де гарний кльов, де яка риба водиться. Буває, до глибокої ночі може просидіти з вудочкою на березі.
— Довго не могла позбутися відчуття меншовартості, що я інвалід, намагалася якнайменше бути в людних місцях, — розповідає Жанна Іванівна. – Думала «відсидітися» дома і тоді, коли син мав приймати присягу, ставши курсантом військово-інженерного інституту. Тоді Олексій сказав: «Знаєш, що ти в мене найкраща, найчарівніша, наймиліша матуся на світі. Я завжди пишаюсь тобою. Буду дуже щасливим, якщо сьогодні, у таку врочисту для мене хвилину, ти будеш поруч».
    З тих пір Жанну Іванівну можна часто бачити на різних урочистостях у військовому гарнізоні в супроводі двох симпатичних військових – полковника і курсанта, а відтак лейтенанта, капітана, майора…
    …Ми розповіли про незвичайну  сім’ю кам’янчан Шинальських, у якій, незважаючи на круті повороти долі, різні її випробування, впродовж понад трьох десятиліть панують любов, злагода і глибока повага. Так хочеться, щоб у кожній родині звела своє гніздо птаха щастя.