Пов’язане зображенняБроніслав Грищук постає в уяві старим літописцем, який заховався у тиші від суєтного  міста. Його то забувають, то згадують, почасти заздрять або дивуються схимному життю, де немає письменницької ієрархічної метушні, солодкого марнославства. Сидить собі сивий бородатий чоловік і пише, час від часу видає романи, повісті, оповідання. І такі, що київські метри захоплюються. Мовляв, ти ба, на периферії живе і творить талановитий митець, який не так пише, як інші. Літературознавець Михайло Слабошпицький у передмові до книги «Голос нічної ластівки» зауважив доволі влучно про хмельницького автора: «Грищукові стало затісно в уже обжитих ним жанрових рамках, він знеохотився до звичної стилістики й одним із найперших у своєму літературному поколінні почав писати «не так». Його «Колиска для гладіатора», «Послання у безвість» та «Слід сльози» (оприлюднені друком на початку дев’яностих) мало нагадують того Грищука, який входив у літературу і якого ми звикли знати. Жодного натяку на колишню елегійність, світлий мінор, меланхолійність і загалом спокійну стилістику. У нього запанували буфонада, карнавальний балаган, нещадна іронія, сарказм. На зміну його традиційним реалістичним сюжетам з’явилися трагіфарс, містифікація, притча. Колись лірично задушевний Грищук стає ядучо саркастичним».
Наш кореспондент Петро Маліш відвідав письменника Б. А. Грищука, який відповів на його запитання.

П. М.: Життя – наче гора: у 50-60 сягаємо чолопка, вершини; далі – зворотний шлях збігає вниз… «Весна – у літо, літо – в осінь, роки за обрії пливуть», – ваші слова з пісні «Проскурівський вальс». Але в зрілому віці снуються спогади-думи поволі… Повертаєтеся в минуле, в дитинство, часто?
Б. Г.: Твоє порівняння життя з горою – точне, а ось те, що в зрілому віці спогади снуються поволі, дещо перебільшене, натягнуте. Ти, виходить, ще молодий, ще, либонь, на дискотеку бігаєш (сміється). А для мене, приміром, ті спогади – короткометражні фільми. З кожним роком… та що там балакати – з кожним прожитим місяцем, тижнем (днем навіть!) пришвидшується темп тих короткометражок.
П. М.: В одній із книжок у вас прохопилося, що у війську «почав писати всерйоз». Я ж то гадав – з юнацьких літ починали, скажімо, віршувати…
Б. Г.: Бери ще нижче – зі школярських!. У сьомому чи восьмому класі я заримував прізвища всіх своїх однокласників. Ціла тобі поема. Оскільки для літератури це римоване диво не являє собою жодного значення, наведу тут лише два останні рядочки: «Негмедзянов, Мельничук, В. Грищук і Б. Грищук». В. Грищук – мій двроюрідний брат Володя…
П. М.: Про що писали на службі?
Б. Г.: На строковій? Чи у редакції військової газети? Взагалі-то я віддав армії років сім чи вісім. На жаль, те військо було ще не українське, і ми  не дуже-то й сподівалися, що воно таким колись стане. Але одного разу, прийшовши на роботу в редакцію, я зустрів у коридорі майора Анатолія Захаренка і раптом почув од нього: «Ты, почему не краснеешь, сержант Грищук? Тебе известно, что сегодня ночью советские танки оккупировали Прагу?» Анатолій, за національністю білорус, був одним із авторів письмового протесту проти введення військ… Ну, про це можна говорити довго, а поки що, передбачаючи твої подальші запитання, скажу: мені хотілося тоді будь-що зачепитися, при державному розподілі, за Львів (а військова газета тоді це гарантувала), звідси й моє мілітарне минуле.
П. М.: Коли ви склали іспити до Львівського університету і вернулися в село, то ваша мама допитувалася, що то за химерна спеціальність ЖОРНАЛІСТ…
Б. Г.: А мій старший брат пояснював: «Та це, мамо, той, що на жорнах меле». Відтоді, Петре, я й обертаю ті жорна. І ти також, і сотні знайомих нам журналістів, письменників.
П. М.: Де армія – там пригоди. Можете згадати якусь веселу?
Б. Г.: Та тих пригод – ціла купа, вони, на жаль, займуть дуже багато газетної площі. Як і анекдоти про службу. Розповім найкоротший. Полк вилаштувався на плацу. Генерал обходить стрій. Бачить – один із офіцерів озутий у різні черевики: один чорний, другий – коричневий. Генерал наказує негайно бігти додому, перезутися. І чує у відповідь: «Уже бігав, товаришу генерал. Вдома точнісінько такі ж стоять!»
П. М.: Коли вийшла ваша перша книжка? Чи прихильно зустріли її критики? Мені пригадався такий факт: Іван Франко покропив голову Стефаника чорнилом, благословляючи його в літературу. А хто був вашим хресним?
Б. Г.: Михайло Слабошпицький називає Євгена Гуцала, інші критики – Григора Тютюнника…
П. М.: До слова, про Тютюнника. Десь у 70-х роках минулого століття він писав у листі до вас (я колись переписав цього листа в обласному літературному музеї): «Прочитав «Цвіт папороті» і не знайшов жодної похибки ні проти думки (такої пісенно-чистої), ані проти стилю. Ти цілком сформований самостійний письменник. Писав колись  наш славний Микола Вінграновський: «І зрілість руку на плече кладе..,» Таке і з тобою зараз. Тож – з Богом. Хай тобі доріженька рівніше стелиться, ніж мені…» Як часто перетиналися шляхи з Тютюнником?
Б. Г.: Не дуже часто. В Києві, надто – в спілчанському «Енеї» за чаркою, в київській електричці, коли поверталися з Ірпеня до столиці з літературних семінарських занять. Я навіть спогади про це написав, були вони надруковані в газеті «День». Там же, у тій газеті, було вміщено прекрасний фотопортрет Тютюнника. То був чудесний чоловік, надзвичайно талановитий, щедрий на професійні поради, людина з почуттям тонкого гумору. А тобі відомий такий факт: Григір був редактором першої моєї книжки, у редакційному висновку він написав усього одне речення: «Це справжня проза, яку треба видавати». Згодом Григір на чомусь там «погорів», його звільнили з роботи, а тут уже і рукопис моєї книжки на підході. Отак і став вимушеним редактором моєї першої книжки Іван Кирій. 1972-й рік, видавництво «Молодь». Я не хвалюся високою оцінкою власної творчості Григорем Тютюнником, просто констатую факт, відомий небагатьом. А листи до мене від Григора  віддав дослідникові творчості Тютюнника¸ доктору наук Неживому Олексію Івановичу, він залучив ті листи до книжки спогадів про Тютюнника. Інші послання – від Леоніда Талалая – я переслав його дружині Раїсі. На її прохання.
П. М.: У літцеху інколи спалахують суперечки щодо писань «традиціоналістів» і «новаторів»…
Б. Г.: Хто з них кращий? (Сміється). Одвічна суперечка, відколи існує література! Одвічна і… безпредметна. Його величність ЧАС розсудить, кожному воздасть належне. Шкода, ми до цього не доживемо… На жаль. Чи, може, на щастя? Минулої нашої зустрічі я говорив, щоб ти мене запитав, чи я щасливий чоловік. А ти лише відмахнувся: банальне запитання, наївне… Петре, не буває банальних запитань. Просто мені хотілося поплакатися в «жилетку». Адже останнім часом я переніс третю хірургічну операцію, лежав у госпіталі, в обласній неврології… А тут іще той наш театр, моя з Олександром Бойцовим, режисером, постановка за нашою драмою «Трон і корона» (Миньковецька держава). Виявляється, я, як пенсінер, не мав права брати участь у постановці власного твору, отримувати за це гонорар. А тут іще отой суд із театром за якусь там критичну статтю, вимога театру сплатити (мені і редактору газети «Проскурів» Богданові Теленьку) аж сто тисяч гривень за «наклеп»… І мусив Грищук ходити по судах, з допомою товаришів дряпатися по поверхах… Отака вдячність за вперше відкриту мною Миньковецьку державу. За моє, як мовиться жито… Тому на запитання, чи вважаю себе щасливим, я б відповів так: не знаю, що таке щастя, зате знаю, що таке нещастя. Отже, відсутність нещастя – то і є, на мій погляд, щастя.
П. М.: Ваш улюблений крилатий вислів.
Б. Г.: Уже років двадцять він у мене такий: «Нещасний, ти матимеш те, чого хотів». Мудрий був той грек, що його придумав…