Кажуть, з роками жінки все більше схиляються в уподобаннях до осені. А їй до душі була і залишається пора пробудження.
Як же милують її погляд перші весняні квіти, в яких стільки ніжності, тендітності, зворушливості. Лише почне збігати сніг, а вона вже виглядає, чи тягнуться вгору милі серцю паростки. Бо підсніжників, пролісків, крокусів на подвір’ї Шуляків — ціле квіткове море. Чергуються у своїм цвітінні, наче стверджуючи, якими прекрасними барвами сповнене швидкоплинне життя.
— Біжить життя, ой таки біжить. У юні та молоді роки, можливо, це не так відчувається. А коли вже ідеш «з гори», то кожен день тільки вжжж-ик і промайнув, — ділиться думками моя співрозмовниця Віра Володимирівна Шуляк. — І саме тепер звичайні, здавалося б, миті цінуєш по-особливому, не так, як раніше.
Часто нерви, здоров’я витрачаємо на другорядні, або й зовсім не варті уваги речі. Ображаємося, зриваємося на крик, важко переживаємо. А згодом ти розумієш, що це — лише суєта. Бо насправді цінність зовсім в іншому. Дорожити насамперед треба звичним, близьким, рідним тобі...
Чимало років трудового життя я віддала школі. І тепер цікавлюся долею моїх колишніх вихованців, серед яких було багато неординарних особистостей, харизматичних людей. Але помітила, що їхній успіх, кар’єра, досягнення реалізовувалися за підтримки сім’ї. І щасливими їх робили не високі посади, заробітки, а діти.
З моїм чоловіком — Василем Корнійовичем Шуляком (світла йому пам’ять) — ми одружилися дуже молодими. Що то за жених у двадцять років? — може сказати хтось із сторонніх. Але вже у свої двадцять мій Василь не цурався жодної роботи в селі. І техніку вмів перемонтувати, і корову видоїти, і будівельній справі давав раду. Перед самісіньким весіллям спохватилися, що на подвір’ї немає освітлення. Треба електрика шукати, кинув ідею хтось із присутніх. А Василь — гайда у райцентр, скупив усе необхідне і сам провів те світло.
Буває, відмовляють матері дочок від раннього заміжжя. Але якщо чоловік толковий, якщо дорожить дружиною, то вона не пропаде за ним. Аби пізнати характер судженого, треба бачити, які стосунки у нього склалися з матір’ю. До дружини буде ставитися так само.
Практично все наше подружнє життя поряд була Василева мама — Марія Олексіївна. Рано пішов з життя її чоловік-фронтовик Корній Микитович, а їй судилося пройти земний шлях 93 роки. Щоранку Василь заходив у її кімнату, питав про здоров’я, підбадьорював. Як правило, відчиняв вікно і казав: «Яке ж свіже повітря, мамо. Вдихніть-но».
Я також називала свекруху мамою. Старалася догодити, не суперечити, радитися з нею з тих чи інших питань. Ми знаходили спільну мову, ладили і, можна вважати, були подругами. Минулого року відійшла у Вічність моя дорога свекруха. І не минає дня, щоб я не згадувала про неї. Навертаються спогади, як разом вишивали ряднини, що служили в ті далекі роки покривалами на ліжка та стільці. Як поралися на городі, в квітнику. Як, налякані до сліз, виглядали Василя, бо нам «сорока» принесла, що на голову колгоспу наслали «страшні перевірки». А він з’являвся в порозі і вмить розвіював наші тривоги. Жартував, підбадьорював і наголошував, що жінкам переживання ні до чого. Натомість його хворе серце поглинало стільки хвилювань, але рідних аж ніяк не хотів засмучувати.
Василь Корнійович дуже любив веселощі. Це він запровадив сімейну традицію: у день 8 Березня ми купували десь 20 коробок цукерок, стільки ж букетів і об’їжджали родичів, вітаючи жінок зі святом весни. Оце родинне спілкування, привітна атмосфера додавали стільки позитивних емоцій. А вже як брав у руки баян, то все товариство збадьорювалося, обличчя ніби світлішали, в очах – вогники.
Як мені тепер цього не вистачає. У великому будинку залишилася одна. Так само просторо нині тут моїм спогадам. Нещодавно я вирішила започаткувати альбом, в якому веду записи про всю нашу рідню. Батьки чоловіка – з багатодітної сім’ї, так само, як і мої. Наше родинне древо розрослося і вже доволі крислате. Тож намагаюся усіх згадати, розповісти і про батьків, і про їхніх братів, сестер, дітей, онуків, які живуть у різних місцях, створюють свої сім’ї. Відомості про них занотовую для нащадків. Василь Корнійович, хоч і пішов із життя надто рано, у 62 роки, а залишив по собі стільки добрих справ. Збудовані ним храми у Теофіполі, Великому Лазучині, Кривовільці за проектом нашого земляка Володимира Івановича Блюсюка, з яким і дочі спілкуємося, залишаться нетлінною пам’яттю про нього. Своїм учням я старалася прищепити насамперед доброту і людяність, тому мої прагнення, можна вважати, також мають продовження.
Сподіваюся, мої онуки – Василько, Іван, Маруся, Володя, яких подарувала нам донечка Інна, а також Сашко, від нашого сина Володимира, подякують за цей мій нинішній труд, зібраний у цьому альбомі. Бачите, у ньому ще стільки вільних сторінок, тож буду продовжувати свою працю.
А ще мрію дітям своїм та онукам подарувати по вишиванці. Вишивання відволікає від сумних думок, і якщо при цьому усвідомлюєш, що твориш для найдорожчих людей, то й сили з’являються додаткові, і настрій хороший. Думаю, до Великодня завершу ще одну сорочку для сина Володі – оригінальний візерунок у журналі знайшла, не могла не «зачепитися». Та й взагалі, з весною, помітила, завжди з’являються і задуми нові, і прагнення. Надто хочу, щоб весна додавала у наше життя не лише краси, а й мудрості. Нехай для усіх вона буде щасливою.
Gismeteo 
