У нашій державі нема війни. Є антитерористична операція, яка триває роками. Є відрядження у зону АТО, коротшої і довшої тривалості. Скільки вже таких «командированих» побували там? А скільки не повернулося і не повернеться ніколи? Відстежуючи мову документів, ніколи в житті не здогадаєшся, що насправді у нашій державі триває війна, у якій гинуть наші — зовсім мирні! — хлопці.

Тема війни чи (не)війни (кому на догоду?) — надто болюча для нас усіх. Особливо, звісно, для тих, до кого вона має найпряміший стосунок: безпосередніх учасників, їхніх батьків, дітей, дружин.
Ось і цього разу до редакції звернувся Петро Миколайович Калитюк із села Путринці Ізяславського району, єдиний син якого, Руслан, перебуває нині у відрядженні в зоні АТО. Взагалі, Руслан проходить військову службу за контрактом з 2011 року, буквально недалечко від дому, за якихось два десятки кілометрів. Мати, Світлана Степанівна, інвалід з дитинства першої групи. Ще з підліткового віку вона пересувається на інвалідному візку внаслідок травми хребта. Батько, Петро Миколайович, — інвалід другої групи загального захворювання: переніс три інфаркти міокарда. Отож, власне, їхнім єдиним захисником і годувальником є Руслан. Однак, не лише їхнім. Кілька місяців тому він розлучився зі своєю дружиною, і тепер його син Максим (у квітні хлопчику виповниться два рочки) знаходиться лише на утриманні Руслана. Причина проста: мати (колишня дружина) віддала сина батькам колишнього чоловіка, бо сама вдруге вийшла заміж й чекає на народження ще однієї дитини.
Ось така невеличка передмова, аби ви краще зорієнтувалися в ситуації. Петро Миколайович ставить цілком резонне запитання: чи мали право, зважаючи на такі обставини, відправляти його сина в зону АТО?
— Оце у кінці вересня відправили їхню в групу у Мукачеве, там тиждень провели навчання і вже 9 жовтня дали команду збиратися на Донецьк (ніхто нікого заздалегідь не попереджував). Відтоді син перебуває в АТО. Відразу після Різдва я звернувся у військову частину, де він служить. А також — в Ізяславський райвійськкомат. І вже 18 січня військовий комісар звернувся до командування частини з клопотанням про дострокове повернення Руслана з відрядження. Чекав я від них відповіді, чекав, беру, дзвоню. Кажуть, з генерального штабу відповідь чекають... Коротше, — зітхає Петро Миколайович, — не буду я переповідати все. Оце 10 березня (а 6 березня, як пам’ятаєте, я був у Хмельницькому у вашій редакції і у військовій прокуратурі) передали мені через племінницю (вона там працює) листа. У ньому написали, що нічого ще не вирішено. Вказали також, які документи треба надати для підтвердження того, що дитина залишилась на утриманні Руслана.
Але усі ці документи я вже зібрав. Тут теж якесь зачароване коло виявилося: важко було добитися у сільській раді довідки про склад сім’ї. Мені казали, що треба звертатися у райвійськкомат, той, у свою чергу, повинен звернутися у військову частину. Та — в обласний військкомат, а обласний знову — в районний. І лише тоді працівники сільради можуть виїхати і зробити акт обстеження умов проживання. Хіба не безглуздя? Аж голова макітриться! Коли ж у сільську раду подзвонили з військової прокуратури, то їх запевнили, що я можу приїжджати до них, писати заяву, й вони відразу виїдуть робити акт обстеження. Все так і було. Довідку видали без затримки. Але скільки голову морочили!
Паперова тяганина, яка триває уже два місяці, і, по суті, навіть на крок не просунула Петра Миколайовича вперед, висотує усі сили. Що не кажіть, а за силою непробивності з мурами бюрократичної машини ніщо не зрівняється! Де вже тут простому селянинові спробувати побороти її хоча б з третього разу!
Редакція звернулася за коментарем до обласного військового комісаріату. Надійшла відповідь за підписом військового комісара Сергія Присяжнюка:
«Відповідно до Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних силах України, вони проходять військову службу в добровільному порядку або за призовом. З громадянами, які добровільно вступають на військову службу, укладається контракт про проходження військової служби у Збройних силах України — письмова угода, що укладається між громадянами і державою, від імені якої виступає Міністерство оборони України, для встановлення правових відносин між сторонами під час проходження військової служби. У вказаному контракті, в тому числі, передбачено у разі необхідності виконання бойових (службових) завдань у зоні проведення антитерористичної операції.
Калитюк Руслан Петрович в добровільному порядку уклав контракт із Збройними силами України на проходження військової служби, відповідно надавши згоду на виконання обов’язків, у тому числі, в зоні проведення АТО. Вимоги законодавства не передбачають звільнення від відрядження військовослужбовця за сімейними обставинами.
Разом з тим повідомляю, що Р. П. Калитюк має право розірвати контракт зі Збройними силами України та звільнитися з військової служби за сімейними обставинами, так як на його утриманні знаходиться неповнолітня дитина. Для цього йому необхідно звернутися з рапортом та підтверджуючими документами безпосередньо до командира».
Отримала редакція також відповідь з військової частини, де проходить службу Руслан. У ній, зокрема, вказано, що «громадянин Калитюк П. М. офіційно не звертався з даним запитанням на адресу військової частини. Однак на адресу частини надійшло звернення військового комісара Ізяславського районного військового комісаріату, в якому він просить посприяти у вирішенні питання повернення Калитюка Р. П. із зони антитерористичної операції. На що була надана відповідь, які документи слід надати для того, аби Р. П. Калитюка відкликати з відрядження за сімейними обставинами, та відправлена на адресу Ізяславського районного військового комісаріату... від 3.03.2017 року. Також за ініціативою керівництва військової частини було направлено роз’яснення громадянину Калитюку П. М. (...від 3.03.2017 року), в якому було вказано, що для прийняття позитивного рішення з даного питання необхідно надати документи, які підтверджують, що дитина Калитюка Р. П. після розірвання шлюбу дійсно залишилася на його утриманні, та свідоцтво про розірвання шлюбу.
Крім того, солдат Калитюк Р.П. з даного питання до командування військової частини не звертався, про що рапорт не виконував...» (далі називалися документи, які, власне, потрібно надати).
Ні-ні, я більше не втомлюватиму читача переліком і переказом усіх циркулярів, відповідей і наказів. Бо хто, що й коли сказав з приводу цієї ситуації, власне, цікаве не всім.
Важливо інше. В розмові з представниками військової частини пролунало таке зауваження: чому, мовляв, Руслан Калитюк не доповів про свою сімейну ситуацію перед тим, як його відправляли у відрядження в зону АТО? Але, згадаймо, за словами Петра Миколайовича, Руслана про відрядження в зону АТО заздалегідь не попереджували. І, власне, хіба це обов’язок солдата — знати усі юридичні тонкощі?
Передбачаю запитання, тому й зауважу, що, нехай, про не таке давнє розлучення з дружиною і те, що син залишився на його утриманні, ніхто не знав. Але про те, що обоє батьків у нього інваліди, а мати взагалі потребує стороннього догляду, було відомо із самого початку служби.
Зрештою, тут уже навіть нецікава відповідь на питання: чому ж, все таки, Руслана Калитюка відправили у відрядження в зону АТО? Ми запитуємо: чи можна відкликати його із цього відряд- ження? Адже для цього є аж дві поважні причини: батьки-інваліди та малолітня дитина на утриманні. За законом, щоправда, треба вибирати якусь одну з них. Але це ж суто формально. А якщо по-людськи, то, здається, сукупність обох причин надто вагома. І, цікаво, чи хоч хтось із високопоставлених чиновників послав би свого сина або брата у те саме відрядження, якби у нього склалися подібні сімейні обставини? Думаю, ви гірко засміялися. І я з вами...
Я не знаю, що буде швидше: чи позитивно вирішиться питання відкликання Руслана Калитюка, чи закінчиться термін його відрядження? І вже тоді він буде звільнятися з військової служби.
Але до кінця відрядження ще кілька місяців. А в Петра Миколайовича після оцих усіх ходінь погіршився стан здоров’я. А Світлана Степанівна понад усе хоче, аби сина повернули до його дитини.
Слухайте, а, може, в нашій державі, нарешті, щось зміниться. І комусь заболить доля окремо взятого солдата? Чи, все-таки, байдуже? Не буде його, буде інший?
 На фото автора: Світлана Степанівна з онуком Максимком. Ізяславський район.