Як живеться нині матері-одиначці?     

«Мамо, весь клас їде на екскурсію до Кам’янця-Подільського, — повідала третьокласниця Оля, щойно вийшовши зі школи. — А я поїду?
Вона допитливо заглядала у неньчині очі, і в них було стільки надії. Не по роках доросла, дівчинка навчилася сприймати дійсність якою вона є. Дівча розуміє: ненька, яка виховує її одна, хоч і абсолютно в усьому собі відмовляє, не може дозволити своїй дитині, здавалося б, елементарних речей. Хоча, як і кожна мама, небо ладна прихилити, та не хилиться: тримають здирницькі тарифи, шалені ціни на геть усе, а ще не доведи Боже елементарного ГРВІ — в аптеку хоч не заходь. Як вижити у нашій країні мамі-одиначці? Хоча, і всі ми це розуміємо, щоднини риторичнішим стає питання: як в ній вижити нам усім?

Оля невибаглива. Життя, точніше безгрошів’я, навчило. Але вона — дитина. І, як усі діти, хоче ролики, велосипеда, в парк на атракціони. Хоче яскравих розмальовок, блискучих кольорових ручок, модного пластиліну, сучасних «мультяшних» героїв. Хоче фруктів і цукерок. Айфона або хоча б сенсорного телефону, якими уже хизуються деякі однокласники. І врешті, дівчинка ж бо, мріє гарно одягатися, міняючи гардероб, як справжня панянка. Хоче відвідувати різноманітні гуртки. Хоче, але не вимагає. «Ми ходили спочатку на танці, затим на карате, — розповідає мама Світлана, — вже не займаємося нічим — не по кишені, як не крути. У мене золота дитина — вона все розуміє».
Світлана — державний службовець — отримує зарплатню в три з половиною тисячі гривень. Винаймає квартиру. Донедавна платила за житло 1000 гривень плюс півтори комунальних. Власниця підняла квартплату до півтори тисячі. Ось і рахуємо: півтори плюс півтори — три. Група продовженого дня: освітні послуги з харчуванням — більше чотирьохсот гривень. А ще додаткові послуги: польська, англійська, а ще різноманітні збірники, книжки, друковані зошити, найелементарніша канцелярія. До школи і на роботу та назад додому їдуть маршруткою. Плюсуєте? «Є водії, які не вимагають плати за Олю, ми ж все одно сідаємо на одне місце зі всіма своїми речами: рюкзак, сумка зі спортивним одягом, мої речі. А є такі водії, які категорично заявляють, що дитина, мовляв, шкільного віку, то, будьте добрі, оплачуйте проїзд, — зітхає Світлана, — то ми вже вивчили, в яку маршрутку можна сідати».
Так. Світлана отримує гарантовані державою пільги як мама-одиначка. Аж цілих 436 гривень. Далеко заїдеш? Навіть групу продовженого не оплатиш. І то, зізнається, заледве їх добилася, кілограмами, так би мовити, довідки збираючи. «За так званої «злочинної» влади, — веде далі жінка, — при курсі долара вісім, я без усіляких довідок отримувала на Олю 480 гривень. За нинішнього режиму, виявляється, стало зась — зарплата не дозволяє. Але минулого літа на два місяці мусила їхати на заробітки за кордон, то на цей термін розраховувалася з роботи. Таким чином — мінус два місяці — в довідці за півроку зарплата дозволила».
Скільки вартують дитячі речі, всі ми з вами добре знаємо: дорожче, ніж дорослі. Змушує безвихідь обновки купувати у модних нині секонд хендах, що давно простий люд бутіками охрестив. Але білизну, колготи там не придбаєш. «Якщо зекономити, до прикладу, на колготах, купити їх за сорок, а не за сто гривень – вони на один раз: гроші на вітер», — констатує гіркі реалії жінка.
Але у Світлани, Богу дякувати, в селі проживають батьки. Тож підсобляють і копійчиною, хай якою: бо де ж простим пенсіонерам, яким теж якось треба виживати, тих грошей взяти, і городиною, і живністю, й іншими продуктами. Щоправда, обробляти ті гектари Світлана й Олечка допомагають. А без них як і жили б?
«Не давайте діткам в школу мандарини, — попросила якось на батьківських зборах вчителька, — вони пахнуть на весь клас, а не всі батьки, на жаль, нині можуть своїм дітям їх дозволити». Дожилися! Мандарина не всі можемо собі дозволити! І це правда. А ще всі інші фрукти, ковбасу, м’ясо, рибу, масло, сир, солодощі… Для нас скоро і хліб розкішшю буде. Бо ж обіцянка щоднини реалізовується: жити стає все краще.
До Кам’янця Олечка поїхала. «Я розуміла, що не можу їй у цьому відмовити, хоч і поїздка ця для нас недешева, це ж який стрес буде для дитини — всі їдуть, — мовить жінка. — Хоча замість п’ятдесяти, як брала більшість однокласників, дала дитині з собою п’ятнадцять гривень на сувеніри. Вона привезла керамічного дзвіночка – подарунок мені. У мене був найкращий сувенір».
Про обновки собі Світлана й не мріє, аби здоров’я — вистачить того, що є. Не забагає модних нині (жінці притаманно прагнути бути доглянутою) манікюрів, педикюрів, салонних зачісок та інших процедур.
Буває, доводиться позичати-перепозичати. Це тільки в математиці «мінус на мінус дає плюс», а в житті ті мінуси борги плодять, загонять в глухий кут. «Оце планую, — міркує Світлана, — закінчить Оля навчальний рік, поїду знову за заробітчанським хлібом. Не бачу іншого виходу. Хоч понад усе в житті хотіла б щоднини бути поруч з донечкою, бачити, як вона росте, дорослішає, адже заради неї власне й живу. Та, певно, доведеться перевести її в сільську школу, до батьків, а самій їхати. Заради неї. Бо прагну їй гарного майбутнього».
Скільки їх, талановитих, розумних українців прибирають закордонні готелі, доглядають пристарілих сеньйорів і сеньйор, аби хоч якось покращити життя своїх дітей. Покращити матеріально, позбавивши батьківської щоденної опіки і любові. А скільки їх, мам-одиначок, які не мають батьківської підтримки з села, яким ні з ким те дитя залишити, аби на заробітки поїхати? А скільки їх, дітки котрих, окрім вище згаданого, потребують ще й лікування. Нерідко дороговартісного. Але це нині — їхні особисті проблеми. Не державні. Дбають про таких діток у нас лише так, знаєте, вряди-годи, перед виборами, задобривши даруночками від Миколая — для піару.
Не до діток нашим можновладцям, не до майбутнього нації. В них нагальнішого, основнішого повно: вілли наввипередки будувати-колекціонувати (і не лише в Україні чи заповідних її зонах), мільярди в офшори заганяти, меблі за сотні мільярдів доларів купувати, яхти, авто, швейцарські годинники… І, абсолютно не соромлячись, дивлячись людям в очі, декларувати дещицю свої доходів. Та й та дещиця, погодьтеся, шокує. Чи є де ще така країна надконтрастів?