Надрукувати
Категорія: Портрети
Перегляди: 1114

Буває, розглядаєш давні чорно-білі фотографії, і душу охоплює почуття збентеженості. Можна лише здогадуватися, про що думали люди, чиї обличчя потрапили у кадр, які слова хотіли би передати нащадкам.

Історія сім’ї священика Христофора Мельника, чиї фото  я побачила в альбомі його дочки Тамари Христофорівни, яка проживає в Хмельницькому, змушують замислитися над плинністю життя і його справжніми цінностями.
Христофор Іонович відійшов у вічність чотири десятиліття тому. І життя, і смерть цієї людини, духовної за саном і самою суттю, були гідними, достойними християнина. До невеличкої двокімнатної квартири, у якій доживав віку старий протоієрей, часто поспішали духовні чада отця Христофора, усі ті, кому була потрібна його допомога. Тут вони чули мудрі настанови, слушні поради, слова втіхи і надії. І сьогодні Тамара Христофорівна, яка уже й сама є далеко не молодою людиною, пригадуючи батька, витирає світлу
сльозу.
 – У молодості батько був учителем, згодом став батюшкою. Він уродженець Гощанського району Рівненської області. Там жила наша сім’я ще за Польщі, нас було семеро дітей… – неквапно розповідає жінка.
 Вона згадує імена усіх братів і сестер, потім життя кожного, та й своє особисте. Залишає наостанок, як найдорожчу реліквію, розповідь про батьків, яких безмежно любила і шанувала. З трепетом говорить про Христофора Іоновича. Батько був, за словами пані Тамари, порядною високоморальною людиною. Чи не тому одного разу вирішив змінити свою професію, вірніше, піти за своїм покликанням, ставши наставником не лише для молоді, а й усіх християнських душ, які цього потребували. Священицькому служінню присвятив отець Христофор шістдесят років.
Це були роки немилостивого до Церкви радянського режиму, глухі часи безбожності і переслідування тих, хто хоч якимось чином заявляв про свої релігійні переконання.
Коли Західну Україну приєднали до СРСР, отцю Христофору дали парафію у селі Немиринці теперішнього Городоцького району. Та у 1946 році церкву закрили і сім’я священика переїхала у Климашівку Хмельницького району. Потім були Полонщина, Білогірщина… Скрізь ситуація повторювалася: храм Божий закривали, а настоятелю пропонували очолити іншу парафію. Отож починали вкотре з нуля: переїзд чималої сім’ї, вирішення питання житла, знайомство з новим селом і його людьми, господарські клопоти, пов’язані з храмовою спорудою і її ремонтом.
Позбавлена стабільності і зручностей побутова сторона життя з лишком компенсувалася твердою вірою в Бога, у те, що Він не залишить без допомоги. А ще – сім’я незмінно була дружною, стосунки у ній будувалися на фундаменті взаємоповаги і любові. Усі діти виросли слухняними, добрими, чесними. Брат Анатолій також обрав для себе священицьку стезю, служив згодом на Вінниччині.
Тамара Христофорівна розповідає, як у молодості їй постійно чіпляли тавро «попівської доньки», це ставало на заваді навчанню. У школі не хотіли допустити до випускних екзаменів, у Львівському медичному інституті, до якого так мріяла вступити, навіть не прийняли документів. Щаслива випадковість допомогла стати студенткою будівельного технікуму у тому ж таки Львові. А вчилася вона гарно, отримувала стипендію. Мешкала на квартирі, потай відвідувала церкву. «У неділю, бувало, кажу квартирній хазяйці, що йду на базар, а сама – до собору…»
Після технікуму Тамара Христофорівна влаштувалася у Хмельницьку проектну організацію комунальників, працювала й в інших колективах, де користувалася повагою, авторитетом.
А батьків стареньких забрала до себе, поховала по-християнськи. «Коли батько став зовсім недужий, я запропонувала йому пройти обряд соборування. А він захвилювався, що, мовляв, на роботі у мене можуть виникнути неприємності. Та я наполягла –  будь що буде. Адже батько – священик… Семеро священнослужителів здійснили той обряд. Цього ж дня батько сказав, що вже буде відходити від нас, бо побачив на своїй руці… хрест. Тобто, його хресна дорога уже закінчилася. Хрест і справді з’явився на його долоні, це підтвердила сестра Лариса, яка в той час сиділа біля  хворого. А наступного дня батько помер. Це сталося у день його народження і у день його ангела,  22 травня».
Пізніше поховала Тамара Мельник і маму, Соломонію Марківну, і вірного друга – чоловіка Павла Мироновича. Зараз їй за вісімдесят. Багато довелося пережити цій маленькій, але мужній, енергійній і дуже працьовитій жінці. Проте вона не здається ані обставинам життя, ані хворобам. Ходить, як і раніше, до храму, самостійно порається по господарству, приділяє час знайомству з художньою, з духовною літературою. Зізнається, що до 50 років читала без окулярів, хоча був період, коли майже повністю втратила зір. Поїздки до Почаївської лаври і щирі молитви повернули їй зір…