Аж не віриться, що відтоді, коли уперше побачила Миколу Бессараба, який упевнено прямував вагоном швидкого поїзда,  збігло двадцять п’ять років.  І цей звичайний пасажир не справляв враження людини  з обмеженими фізичними можливостями, бо легко орієн-тувався у просторі, хоча  й незрячий. Тоді  здивувало, що він, директор утосівського підприємства, їхав укладати договір у ближнє зарубіжжя, бо цю надважливу справу нікому не  довіряв.

Відтоді часто спілкувалися. Микола Павлович дивував мене не лише своєю енергійністю, а й оптимізмом і силою духу. Ще хлопчиком, бавлячись у війну, осліп і білий світ для нього померк, та він не розгубився, не впав у відчай, а уперто торував життєву стежку до своєї мрії, бо вирішив стати вчителем математики. І, закінчивши Чернівецький державний університет, працював у школі для незрячих.
Ніколи не прагнув стати керівником, одначе життя внесло несподівані корективи. У березні 1978 року запросили Миколу Павловича очолити Кам’янець-Подільське учбово-виробниче підприємство Українського товариства сліпих. Знав, що ця ноша не з легких, але погодився, бо мав чимало планів та задумів. І не лише сприяв прискоренню процесу виробництва кабельно-провідникової продукції, а й під його керівництвом колектив підприємства значно розширив випуск автоджгутів, постачаючи їх аж для трьох десятків промислових заводів не лише нашої країни, а й Росії, Білорусії, Молдови.
І уже на початку дев’яностих Кам’янець-Подільське підприємство досягло високого рівня свого економічного розвитку. Проте його керівник не спочивав на лаврах, а продовжував займатися пошуком інших профілів роботи, прийнятних для надомної праці слабозрячих. Розумів Микола Павлович, як це важливо підтримати людей з обмеженими фізичними можливостями оплачуваною роботою. Було освоєне виробництво паперових пакетів, налагоджене виготовлення захисних ковпачків для склотари. А замість господарських сіток, які перестали користуватися попитом у населення, надомники в’язали мішки сітчасті тарні, а ще виготовляли джгути для телевізорів та заготовки картонних коробок. Збільшивши виробництво, вирішив розширити робочі площі. Діяв на свій розсуд і прийняв сміливе рішення — не витрачати час на очікування бюджетних коштів, а розпочати  будівництво нових приміщень та житлового будинку. І задумане вдалося здійснити.
Продовжуючи свій робочий день, до ночі засиджувався за комп’ютером, вивчаючи документацію, міркував над перспективою свого дітища. До речі, завдяки директору підприємство одне із перших в товаристві перейшло на комп’ютерний спосіб управління.
Зустрічалася з Миколою Павловичем й у часи, коли економічні негаразди і безлад у державі вплинули на благополуччя колективу. Через матеріальну скруту директору довелося обмежити виробничі потужності, а це потягло за собою скорочення працюючих. Боляче й прикро було, коли приймав таке рішення, з яким і нині змиритися не може, але  інакше, не маючи державної підтримки, не вистояли б, не зберегли б підприємство, не продовжували б випускати продукцію.
Не лише прекрасні організаторські здібності незрячого директора захоплюють, а й його духовний світ. Своїм власним прикладом зумів прищепити багатьом працівникам любов до музики, пісні, спорту. А для народного оркестру незрячих сопілкарів «Фольклор», єдиного у світі, який занесений до Книги рекордів України, став оберегом, бо повсякчас підтримує його у наш непростий час. А ще виступив ініціатором і організатором щорічного шахового турніру «Стара фортеця», який фінансується за рахунок утосівського підприємства.
І не дивно, що Миколу Павловича, як непересічну особистість, не залишила поза увагою незалежна комісія «ЄС-ХХІ», яка удостоїла його міжнародної нагороди «Срібний дельфін». Відзначили умілого і досвідченого керівника й на державному рівні орденом «За заслуги» І ступеня. Це не єдині нагороди Миколи Павловича, про які я дізналася від підлеглих, бо ними він не любить хизуватися. Зате не раз мені розповідав про свою родину, бо пишається дітьми та онуками, уже й прадідусем став.
Днями Миколі Павловичу виповнилося сімдесят років. Незрячий директор не втратив оптимізму, вірить у кращі часи для країни та продовжує святу справу життя — турбується про людей з обмеженими фізичними можливостями, і не лише про своїх працівників.