У мирному житті Євген Красуцький, отримавши медичну освіту, працював зубним лікарем, приватним підприємцем. Строкову службу проходив в ракетній дивізії, автомат тримав у руках кілька разів. Та в 2014 році, коли на сході країни розпочалися бойові дії, знайомий з військкомату попросив пройти 10-денні військові збори, які, як виявилося, розтягнулися на рік…
Був призваний у 8-й полк спецпризначення (нині – війська спеціальних операцій), де пройшов жорсткий, інтенсивний 1,5-місячний вишкіл. Подобалося, бо готували професійно. Його включили у штат ДРГ сан-інструктором з обов’язками надання невідкладної меддопомоги (група складалася з розвідника, снайпера, сапера, зв’язківця та ін.).                                   

— З чого все почалося?
— На початку травня (це був вихідний) терміново викликали в частину, екіпірували (не бракувало нічого, але уявіть, що тільки «броник» важив 18 кілограмів плюс дев’ять магазинів до «калаша», десять кілограмів патронів і стільки ж медичного «реквізиту» — вже потім вишукували і добирали собі сучасне, легше і практичніше спорядження). В Староко- стянтинові повантажилися у літак і прибули в Чугуїв. Нагодували, видали боєкомплект. Всі були ще в гуморі, жартували, серйозно не усвідомлюючи, що це — справжня війна. Однак отримали чіткий наказ не церемонитися з екзальтованими особами, які, пам’ятаєте, кидалися грудьми на українські танки. Далі переїхали в Ізюм і в складі шести груп залишилися на блокпосту, перебуваючи за 30-40 км від захопленого Слов’янська. Вишукували ворожі точки, з яких із ПЗРК збивали наші літаки, і передавали координати кому слід, трохи охороняли вищих військових чинів, літали на порятунок поранених – охороняли військових медиків, поки ті надавали допомогу бійцям та вантажили їх у вертоліт.
Вже ніколи не забуду (досі сниться) як із БМД знімав і ніс у «вертушку» тіло генерала Сергія Кульчицького і тих, хто тоді загинули поблизу Слов’янська. Врятували лише одного пілота.
Згодом це місто ми звільнили, довелося постріляти і прорідити лави ворога. Вчилися і набували досвіду саме в боях, це моє перше серйозне бойове хрещення. У лісах на той час ховалося багато чеченців. Потім була Семенівка.
- Що ще запам’яталося?
— Бачив як збивали наші літаки. Іншим разом піймали двох ворожих журналістів з ПЗРК. Потім, виконуючи завдання, п’ять діб просиділи в лісі. Закінчилося майже все. Добре, що нагодилися побратими, які шукали збитих пілотів, і поділилися харчами та цигарками. Повернувшись на блокпост, дізналися про штурм Семенівки і два збиті гелікоптери. На Донеччині пробув до середини червня, після чого нас перекинули на Луганщину.
— А що там?
— Луганщину сходили майже всю, бували і в самому лігві терористів, знищували коригувальників вогню та виконували чимало інших завдань, схожих з тими, що й на Донеччині. І неправда, що тут слабше обстрілювали, просто ЗМІ, найімовірніше, менше уваги приділяли тим подіям. Страшно було, коли обстрілювали з важкого озброєння вороги, коли стріляли свої, ми були спокійні, навіть спали під канонаду. Страшно — це коли наяву бачиш, як багато загиблих і поранених наших бійців. Наш полк з початку АТО втратив 13 героїв. І фактично не страшно в гарячці бою, коли визволяєш рідну землю та відповідаєш за тих, хто поряд. Мене, було, силоміць відтягували в укриття за машини, коли втрапили в засідку. Я йшов вперед, навіть не пам’ятаючи, як міняв магазини. Все ж найстрашнішим для всіх було повернутися нікому непотрібним інвалідом. Бог милував.
— А як із забезпеченням, бо ледь не всі говорять про те, що й досі цим займаються переважно волонтери?
— Скажу про себе. З військової кухні практично не їв: мали гроші і купували все свіже, отримували чудові американські сухпайки.
— Що ж за сволота протистояла вам?
— Спершу місцеві сепаратисти, чеченські найманці та інша наволоч, менше було помітно росіян. Багато наркоманів. Ловили, правда, і «шахтарів», і офіцерів ФСБ. А вже з серпня скажу, що за всіма ознаками воювали з регулярними військами РФ (знаходили зимовий одяг, документи), «вату» ж — практично винищили. Цивільні там теж різні — і махрова «вата», і справжні патріоти, які тільки прикидаються, що за «русский мир». Гірше, коли свої — зрадники (був один підозрілий генерал, якого виводили на чисту воду), продажні торгаші на крові, контрабандисти, інформатори. Розповідати про бойовий шлях можу багато, хоча й пробув на фронті лише півроку… Ще півроку прослужив у медпункті частини сан- інструктором.
— Повернувся додому, «дембель». Як зустріла батьківщина?
— Це був шок: гуляють, ніби немає війни, буяє корупція, багаті шалено багатіють, а на сході — кров і холод, брак техніки, незрозуміле «перемир’я» тільки з нашого боку.
Та головне, повернувся живий, отримав групу інвалідності (далися взнаки контузії, поранення). Втратив бізнес, вдруге одружився, вже підростає маленький Лука. Дружина Олеся і малюк — це моє все, розрада і міцний тил. Для душі — літнє рибальство. Та адреналін час від часу дає про себе знати: підтримую зв’язок із побратимами (таки не втримався — побував з «гуманітаркою» в Широкиному). А в серпні 2016 року товариш з департаменту освіти і науки Хмельницької міської ради запропонував роботу водія. Також вступив у профспілку працівників освіти і науки. Так і працюю у чудовому колективі. І ще мене направили на навчання в університет «Україна» — опановувати психологію. Реабілітація для тих, хто повернувся з війни, вкрай необхідна. Я й досі незатишно почуваюся без автомата, погано сплю — знову і знову пам’ять повертає на війну, а від вибуху петарди виникає бажання сховатися в укриття. Але забуваю про все, коли поряд рідні.
Наостанок хотілося б застерегти тих, хто геть не зважає на людей: більше мирного майдану, якщо народу допече, не буде: у людей розхитані нерви, понівечені долі, сіре і безпросвітне життя, а ще — багато зброї на руках… Патріотизм, справедливість, милосердя і любов до власного народу, країни має бути наріжним каменем для всіх.