«Пустіть дітей і не забороняйте їм приходити до Мене, бо таких є Царство Небесне!». Ці слова із Євангелії від Матвія (Мф. 19, 14) згадалися мені, коли на день рівноапостольних Петра і Павла я, проїжджаючи через Ярмолинці, побачив, як на подвір’ї Свято-Покровської красуні — церкви (на фото), відкриття якої планується восени — на Покрову, оточений дітками, як цариця-матка бджілками, про щось балакав із майбутніми парафіянами священик. Зачарований такою картиною, я перервав свій редакційний «політ» до Зінькова і провів увесь день в благодатному товаристві благочинного отця Миколая (Ковалика).
Чесно кажучи, про ярмолинецького батюшку чув ще з часів Майдану, коли він із чотирма синами, наймолодшому з яких на той час не було й п’яти, а найстаршому — 20-ти років, надійно «прописався» на майдані Незалежності в Києві. (Забігаючи наперед, зауважу, що саме він у найтрагічніші і найгарячіші дні Ревоюції гідності 18-20 лютого відспівував полеглих Героїв Небесної Сотні).
— Чи не страшно було, отче? — питаюся в нього, хоча відповідь — очевидна. Бо як не боятися, коли поруч тебе діти? Свої і чужі, які за три місяці революційної зими, стали теж йому рідними.
— Страшно стало після того, як збагнув, скільки людських життів забрали «янучари», — відповідає стиха. І додає: — Памороззю взялося волосся, коли я прочитав інтерв’ю з екс-генералом міліції Геннадієм Москалем, в якому він повідав про план «Бумеранг». Згідно з яким, у разі поразки Революції гідності, кожна область, місто, село мало бути зачищене від «революціонерів». Уявляєте, що це значило б? Я, як переселець із Лемківщини — жертва операції «Вісла», добре відаю, що таке «зачистка».
Торкнувшись теми Західної України, бо й сам західняк, уточнюю про його спогади тих часів.
— Хоч я був ще дитиною, однак скажу, два брати і сестра мого дядька — пов’язані з українським рухом спротиву УПА, згоріли живцем у стодолі з соломою, а не здалися енкаведистам. Гіркий запах того диму ще й досі їсть мені очі і ятрить душу...
Тепер розумію — він не міг не бути на Майдані, як не могли не бути там його сини, середульший із яких — Василь, із Майдану, пішов добровольцем на фронт. Воював чесно і щиро, так що командир-патріот, бачачи його звитягу, запропонував добробатівцю Ковалику стати професійним військовим. Порадившись із батьком, хоча планував бути священиком, як і старший брат Ігор, який священнодіє в недалеких Солобківцях Ярмолинецького району, хлопець погодився. Тепер навчається в інституті військової розвідки. Одружився. Подарував батькові двоє онуків: дочку і сина, який народився нещодавна на Різдво Іоанна Хрестителя. Двоє молодших — десятикласник Андрій та третьокласник Владислав — школярі Ярмолинецької НВК.
— Про що ви говорите із дітьми під час отаких зустрічей, очевидцем якої я став сьогодні? — запитую отця Миколая. — Про те, про що говорив і говорю із своїми дітьми — про Бога і Україну. А одне від іншого, на моє розуміння, немислимі і нероздільні. Бо поки живе в серцях і душах наших дітей і онуків Бог — житиме й Україна.
Gismeteo 
