Цього року від липневої спеки плавився асфальт і закипав мозок, врятуватися можна було лише в кав’ярнях з кондиціонерами або у міських фонтанах. На містку через Південний Буг в центрі Хмельницького стояв нетверезий сорокавосьмирічний чоловік, перекладаючи з руки в руку невеличку сумку. Він дивився на річку і бачив воду зовсім поруч, а до міських фонтанів так далеко. Мить — і дядько шубовснув у водоймище.

Останньої середи липня Ігор Петровічев запізнився на два автобуси.  
— Все. Посохнуть мої огірочки на дачі, — невесело міркував він, спускаючись із проспекту вниз до «Епіцентру». — Треба заглянути в будівельний відділ, може, знижки на щось зробили…
Його військової пенсії не вистачає навіть на харчі, а ще комуналка, син студент, у дружини теж робота не панська, от і працює охоронцем, щоб якось зводити кінці з кінцями. У п’ятдесят шість без знайомств гарної роботи не знайдеш, а у нього ще й характер — таких пошукати. Ігор Миколайович терпіти не може брехні та несправедливості. Правдолюбів не любили за Союзу, а за вільної України й поготів. Злодій на злодієві, і чим вище, тим більше (це здобутки Незалежності?!), тож працює тихенько позмінно, аби свої думки та висновки тримати при собі. Розмірковуючи на такі теми, він непомітно для себе опинився на перехресті неподалік супермаркетів, коли почув, як кричать діти. Два хлопчаки одинадцяти — дванадцяти років бігали і кликали на допомогу. Ігор машинально відкинув пакет із термосом вбік, роздягаючись на ходу, підскочив до перил, глянув на воду. В річці виднілося тіло чоловіка, точніше, розбита до крові потилиця, плечі, решта під водою, без ознак свідомості. Побачивши травми, котрі отримав нещасний, стрибати біля нього не наважився, може там бетон чи арматура яка стирчить. Рвонув до металевої драбини, що спускалась до води, за декілька секунд доплив до місця, де був потерпілий, там — нікого.
— Де він? — крикнув до хлопчаків, які споглядали зверху. Ті вказали напрямок. І справді, пірнувши, він дістав чоловіка та почав підтягувати його до опор мосту. В цей час на допомогу стрибнув парубок років вісімнадцяти, разом дотягли небораку під міст, та коли юнак вгледів посиніле обличчя непритомного дядька, відсахнувся, вибрався на берег. Ігор надії не втрачав, миттєво згадалися навички офіцера з фізичної підготовки. З великими зусиллями розчепив потопельнику щелепи, став діставати язик, а той вже почав розбухати в роті. Зібравши залишки сил, він почав виштовхувати воду з легенів нещасного, робив штучне дихання, аж поки вода не вийшла з легень. Почувся кашель, потім дихання, потерпілий приходив до тями, але сил не залишилось. Тоді Ігор закричав: «Допоможіть!..» Рибалки, які сиділи неподалік, навіть не поворухнулися, зацікавлена юрба — теж. Діти бігали кричали на мосту зверху, народу повно — реакції нуль.
— Хлопці! — звернувся знову, — Дзвоніть в поліцію, МНС, швидку, хоч дідьку лисому, я вже не можу його тримати!
Хвилин за тридцять прибігли поліцейські, зв’язали ремені (під рукою більш нічого не було), поволі витягли обох. Під’їхала швидка, МНС, з’явився відеооператор.
— Шановний, шановний! — звертаючись до Ігоря Миколайовича, казав оператор, — можна взяти у вас інтерв’ю?
— Не можна! — гаркнув у відповідь той, бо знесилений, злий і мокрий він шукав очима місце де б сховатись та викрутити труси.
— А чого не можна?
— Бо я в розшуку!! — гаркнув знову.
Поліцейські, які жваво обговорювали ситуацію, миттєво принишкли. Оператор теж оторопів: «В якому розшуку?»
— В міжнародному! — безнадійно додав Ігор, бо зрозумів доведеться їхати в мокрому одязі.
Завдяки зусиллям медиків бідолаха остаточно ожив, скрючив важний писок і запитав: «Я не пойняв! А де моя сумка?!!»
Представники МНС, звертаючись до Ігоря: «Ви заслужили медаль! Ми дамо вам медаль».
— Та є в мене медалі, — махнув той рукою. — А толку?
— То чим допомогти? — поцікавився офіцер патрульно-постової служби.
Ігор Миколайович просіяв: «Хлопці, завезіть на дачу, там огірочки... і»
Півгодини патрульна машина їхала за місто. Ігор Миколайович одиноко вмостився на задньому сидінні, тримав руку у відкритому вікні в напрямку гарячого вітру. Життя налагоджувалося, вечір даремно не пропав. Працівник поліції, який керував автівкою, помітив, що водії зустрічного транспорту, весело їм усміхаються, махають руками. Він переглянувся з колегою, який сидів спереду справа, а потім запитав: «Ігоре Миколайовичу, а що у вас в руці?»
— В руці? Труси сохнуть!
Машина мало не злетіла в кювет. Ігор Петровічев закрив вікно, сховав білизну. Все хотів зосередитись на огірках, а думки весь час вертались до тих хлопчаків. В білий день, в центрі міста, допомогти людині кинулися тільки їх двоє…
На фото: за спиною в Ігоря Петровічева саме те місце біля мосту через Південний Буг, де сталась ця подія.