Надрукувати
Категорія: Портрети
Перегляди: 1285

Хіба знала вона, уродженка Макіївки, що на Донеччині, коли дев’ять літ тому переїжджала до коханого у Хмельницький, що отак-от станеться? Що не спатиме ночами, не в змозі буде їсти-пити від усвідомлення того, що батьки під обстрілами, чоловік на фронті, з багатьма друзями дитинства, ба — навіть родичами, не спілкуватиметься через протилежні переконання…
Юля і двоє діток — чотирнадцятирічна Настя й семирічний Нікіта — з нетерпінням чекають татуся з війни і радіють кожному дзвінку чи розмові по скайпу, а надто — дуже нечастим приїздам татка додому. Кілька днів тому знову провели його — бійця 27 Сумської бригади Миколу Мужичука, з позивним Кіт, на війну після чотирьох днів відпустки. Всією сім’єю побували на Закарпатті. А взагалі об’їздили уже всю Україну. «Чоловік завжди прагнув показати дітям, яка прекрасна в нас Батьківщина, і що не любити її неможливо, — розповідає дружина. — У нас справді, без перебільшення, ідеальна сім’я. Збулася мрія мого дитинства. От тільки оця проклята війна…».

Їх повінчав минулорічного березня у Старогнатівці, що на Донеччині, військовий капелан. Урочисту подію відзначили з найближчими побратимами у тамтешньому клубі. Після святкування вона поїхала додому до дітей, він залишився на фронті. Та Микола і Юлія не нарікають, бо переконані: перемога близько, вони щоденним своїм життям просто її наближають: він — зброєю, вона — словом, адже Юля — журналіст суспільно-політичної газети «Київ з перцем». Обоє — громадські активісти і волонтери з багаторічним досвідом.
«Уже два роки, як Коля добровольцем пішов на війну, — розповідає Юля. — Я й не пробувала його відмовити. Колишній афганець, він говорив: «Гинуть діти. Як я можу сидіти вдома?». А мені, знаєте, як ото руку відрізали, серце вирвали. Я неадаптована жити без нього: за ним справді, як за кам’яною стіною».
…Вони познайомилися у Києві, куди пригнали пошуки заробітків. За плечима в обох невдалі шлюби. Зовсім юна Юлія знала, як це, будучи заміжньою, самій утримувати маленьке дитя, працюючи на чотирьох роботах одночасно, тому опіка на дванадцять років старшого Миколи нагадала, що вона просто жінка — тендітна, мініатюрна…
Юля переїхала до Миколи з маленькою Настею, небавом лелека подарував синочка. Вони разом займалися усім — й віконним бізнесом, й волонтерською роботою. «Микола завжди вмів заробляти гроші, проте ми не розкошували, він постійно значну частину коштів віддавав тим, хто потребував їх більше, ніж ми, — розповідає Юля. — З появою соцмереж став шукати однодумців. Разом збирали речі для дитячих будинків, допомагали з ремонтом дитячого онкологічного відділення… Благодійний фонд «Озеро Надії», Миколине дітище, допомагав нашим воякам з перших днів війни. А ще чоловік — високласний аквадизайнер, неодноразово займав призові місця у міжнародних конкурсах, почасти сам організовував їх в Україні».
Там, на сході, розповідає дружина, згідно зі своєю посадою, Микола мав би сидіти у штабі, абсолютно не ризикуючи життям, та він ходить з бойовими побратимами на всі, в тім числі й найнебезпечніші, завдання. «Цих молоденьких хлопців я вчив, то хіба можу відпускати їх самих, відповідаю ж за них». «Спочатку по телефону чоловік розповідав мені усі подробиці війни, всі її жахіття — говорить жінка, — бо у нас дуже довірливі стосунки, до того ж, кричущу правду описую у своїх публікаціях. Але коли приїхав у першу відпустку й побачив, що я, яка завжди виглядала значно молодше своїх років, постаріла, змарніла, подробиць став уникати. А дітей ми взагалі від них стараємося відгородити, — каже Юлія Анатоліївна. — Вони знають лише, що тато захищає наші незалежність і цілісність від країни-агресора, яка хоче відібрати наші землі, перетворити українців на рабів. Своїй доньці я пояснила, що друзями, навіть у соцмережах, можуть бути лише ті, хто любить Україну. Родичам, які запевняють, що ми брати, пояснюю просто: якщо ти мій брат, це не дає тобі права прийти до мого дому й поселитися в кімнаті, яка тобі подобається».
Як сімейна реліквія, проте — спогад про погане, лежить вдома Миколин светр з дев’ятьма дірками від снайперських куль: врятував тоді життя бронежилет.
А маленький Нікітка цьогоріч піде в перший клас, на свято приїде бабуся з Макіївки. «Хоч донька каже на чоловіка Коля, любить його дуже, — розповідає Юля, — у школі навіть не здогадуються, що він вітчим». Діти пишаються батьком. Нікіта мріє стати військовим.  
…«Якоїсь ночі не спала зовсім, — розповідає жінка, — аж трусило мене. Дуже хотіла подзвонити Колі. Утім я завжди боюся подзвонити невчасно… аж вранці він мені сказав, що тієї ночі було пекло. Чоловік переконаний, що я — його янгол-охоронець. Я ж життя без нього не уявляю, тому й сказала йому: «Загинути не маєш права, бо я без тебе теж не житиму, а в нас діти».
Під час нашої зустрічі у кав’ярні Юля на своєму планшеті показувала фото: сімейні й наших захисників. «Про цього треба написати, й про цього.., — запевняла вона. — Ці хлопці — герої». Юлія Мужичук активно працює з керівником Всеукраїнського благодійного фонду у Хмельницькому «Асоціація інвалідів АТО» Наталею Рибцовою, дружиною відомого, на жаль, покійного волонтера з позивним Балу. Вони відстоюють права атовців, організовують відпочинки їхніх дітей, допомагають хлопцям на фронті.
«Чоловік, коли їхав, дав доньці завдання намалювати меблі своєї мрії, — розповідає Юля, — бо плануємо всі разом відкрити для тих, хто пройшов війну, підприємство, можливо, столярний цех — їм треба забезпечити робочі місця. То має бути концентрована місцина: й підприємство, й реабілітаційний центр для атовців та їхніх родин, й школа розвитку для дітей. Оця школа — моя мрія. Навчатиму дітей творчості, бо ж я й співаю, й організаторські здібності маю, й режисерством займалася… А творчість знімає будь-яку депресію. Маємо уже плани, напрацьовані проекти, підшукали землю».
Отакі вони, справжні патріоти, люди твої, Україно.