Приповідка «Хоч не почесний, але чесний» стосується рідкісних людей. Щодо сатириків, таких як Федір Маківчук, Євген Дудар, Микола Білкун, яким довелося працювати в тоталітарні роки, можна однозначно твердити: вони і чесні, і почесні. Яскравий доказ тому — славнозвісний «Перець». Цей гостро-дошкульно-веселий часопис читали мільйони українців. А очільником його дуже тривалий час був Федір Маківчук. Хмельничани шанують цю унікальну особистість, бо саме Федір Юрійович утверджувався як газетяр і письменник у Старокостянтинові та Кам’янці-Подільському.

А далі — Київ, у якому сорок років редагував журнал «Перець». Мав би він богатирське здоров’я, виповнилося б днями Ф. Маківчуку 105. Згадуючи минуле, Євген Дудар розповів: «Можливо, десь там, в інших світах його неспокійна душа продовжує сміятися, смішити і перчити. А ми, ті, хто працювали під його орудою, вдячні долі за те, що якусь частину свого життя поруч із ним перцювали…»
Людину пам’ятають нащадки, насамперед, за її добропорядність і… дотепність. Такий природний гумор мав і Маківчук. Згадаймо деякі історії.
Олесь Жолдак, «Маститі мастаки»:
«На одній республіканській нараді редакторів журналів і газет керівний товариш зауважив:
— А ще трапляються випадки, коли в деяких редакціях працівники бігають за горілкою і розпивають її…
— Цікаво, хто? — запитав тодішній головний редактор журналу «Перець» Федір Маківчук.
— От добре, що і ви тут, Федоре Юрійовичу, — сказав той. — Мені доповідали, що і в «Перці» таке буває. Сходитесь після роботи, а за півлітрою в магазин посилаєте Юрія Кругляка.
— А що ж я, — вигукнув Маківчук, — Білкуна посилатиму, коли він без ноги…»
Між іншим, Микола Білкун родом із села Привороття Кам’янець-Подільського району, учасник війни, автор численних прозових і гумористичних книжок.
Євген Дудар у книзі «Роздуми легковажного» пише: «Мій «вухатий» «Запорожець» він образливо називав «Жоповозець». Я ж, на честь шефа, величав його: «Кадилак-Фердінанд». Якось заходить:
— Викликають в ЦК, а той архаровець з «Волгою» десь тиняється. Заведіть свого «Жоповозця» та підкиньте мене…
Їдемо. Я газую, він репетує:
— Обережно! Куди ви женете?!
— В ЦК. Вам же треба швидко…
— Так мене туди живого викликають, а не мертвого…
Повернули на Орджонікідзе.
— Коло спілки письменників зупините, я пройдуся…
Я зрозумів, що головний редактор не хоче, аби в ЦК побачили, що він приїхав на «Запорожці», та ще й червоному. Натиснув на газ, а пригальмував перед самим входом у ЦК.
— Вибачте, — кажу, — переплутав педалі…
Він, крекчучи, вивантажується, а я:
— Федоре Юрійовичу, вас чекати, чи приїхати за вами?
— Да єжджайте ви к Фенькиной матері…! Єздок! Ще не вивчило, де яка педаль, а вже береться шефа возити…»
Якось у телефонній розмові я спитав Євгена Дударя: «Чому зараз немає «Перця»? Достойники перевелися, щоб уміли перчити і солити?» Письменник відповів, що «маківчуківські вихованці» неодноразово пробували відновити старий-новий «Перець», але з різних причин не судилось. Нема зацікавленості. Бо кому він потрібен? Це ж бо дошкульна і влучна зброя, від якої заховатись аж ніяк не можна. Пам’ятаєте давнє: «Перця» боялися навіть ті, що вже нічого не боялись.
Таки правда, сатирики ніколи не вигідні… Зажурився б і Федір Маківчук, що українці, здавна вміючи кепкувати і сміятися в будь-якій ситуації, не можуть відродити перчанський журнал. Але віриться, що знайдеться послідовник відомого сміхотворця, який народився в с. Кордашівка на Вінниччині, й пригорщами сипатиме на голови козацькому роду дотепне зернослово.