Надрукувати
Категорія: Портрети
Перегляди: 824

Старість живе спогадами про дні вчорашні, давно відшумілі.
Кілька тижнів тому зателефонував рідний брат, його знову, вже вкотре, поклали в обласну лікарню, щось там з гемоглобіном негаразд. То у нього, могутнього брата, який ніколи всерйоз не хорував, який до пізньої осені купався в Наркевицькому озері, який заввиграшки закидав собі на плече майже трипудові мішечки з щойно викопаною бараболею, який разом із  сусідом, спортовцем Василем Іллюшиним привозили з ближнього лісу на лісапетах отакенні гілляки, аби взимку, незважаючи на підведений до хати газ, розпалювати грубки полінцями, аби було в оселі затишно й тепло, бо від полінець зовсім не те тепло, що від газу, – то оце в отого брата щось здоров’я забарахлило? Та годі вам гіперболізувати! Бо я ж знаю: по праведних трудах сядуть пенсіонери  до столу, і наллявши чарки самограю (чудового, до речі, самограю), захрумтять квашеними огірочками та мерзлим салом із часничком).

 – Знаєш, братухо, – каже брат, наслідуючи Мойсея, жителя Наркевичів (на жаль, уже покійного), який у такий от спосіб завжди цікавився, «як там поживає братуха», себто я, Броніслав, на півтора року молодший від восьмидесятирічного Антона. – Знаєш, оце  щойно лежав я  під крапельницею та згадував минуле. Починаючи від наших квартирантів – німецьких вояків, коли ми ще під стіл пішки ходили, і завершуючи днем нинішнім. І знаєш, до якого висновку дійшов? До такого, що я вже СТАРИЙ! Ніколи я про це думав, тільки отут, у лікарні… А що? Батько наш прожив на цьому світі вісімдесят два, мама також вісімдесят два. Моя черга тепер настає.
– Усі ми під Богом ходимо, – погодивсь я. – Тільки ж не забувай, яка в нашого тата фронтова рана  над самим серцем була, з дитячий кулачок завбільшки, не забувай, скільки ж то голодух їхнє покоління пережило. А скільки війн!
«Лежав під крапельницею та згадував минуле». Знаєш, брате, у мене тих крапельниць теж було немало. І хірургічних операцій також, найзапеклішому ворогові не побажаю пережити того, що пережив я. Отже, зичу всім, і друзям і ворогам, доброго здоров’я на довгі-предовгі роки. І про всяк випадок застерігаю: не дуже розглядайте старі фотографії. Бо то тільки так здається: перегляну кілька штук – та й годі. А насправді…

Колись, років шістдесят тому… Ну певне ж, у році 57-58-у минулого століття мешкала у Наркевичах дівчина на ім’я Галина. Вона прибула до нас десь аж із Сибіру разом із батьком (як величати його – не пам’ятаю, здається, Василь), про матір ми, хлопці, її не розпитували, ми тільки знали: дівчина класно співає, до того ж, на наш погляд, вельми вродлива, як мовила тоді моя баба Маріка, «вальна дівка» (до речі, такого слова – «вальна» – словники не подають – очевидно, то якесь похідне від слова «файна»).
Сиджу над цими  старими фотографіями (що старіше фото, то молодшими ми на ньому виглядаємо) – і нараз захотілося мені у Сергіївку, в Наркевичі. Чомусь здалося мені, що там за проминулі десятиліття нічого не змінилося. Так само, як і колись, хлюпоче об берег хвиля, так само качки і гуси вихлюпуються у воді, впірнають та виринають, так само директор Будинку культури Йосип Миколайович Банашко, як і шістдесят років тому, приміряє до себе реквізитні обладунки оперного Карася, вуса, бутафорську лисину, шаровари, шаблюку та наспівує замениту арію «Ой щось дуже загулявся». Так само калатають більярдні кулі у фойє. Так само, як і колись, Галя Величко розучує на репетиції пісеньку про білокору берізку, яка шумить і шумить вдень і вночі, а дівчина ніяк не годна допитатися в неї, чого ж вона шумить, а дівчина все блукає своїм голосочком  у баянних  тріолях та мелізмах, ніби остаточно заблудилася в них.
Що ж то за голос був? Щоразу, як доводиться мені описувати музику, мелодію чи просто людський голос, звичайний вокаліз (вправа для голосу без слів) – щоразу переконуюся у власному безсиллі, у неспроможності мови перед всемогутністю музики, недаремно ж писав  свого часу поет: «Одной любви музыка уступает». Ми пам’ятаємо лише початок оцього знаменитого вислову, але водночас забуваємо його закінчення: «Но и любовь – мелодия»…
Ага, так що то за голос був? Можна обмежитися музичним терміном: щось середнє між контральто і мецо-сопрано. Але термін цей нічого не означає стосовно голосу Галі Величко. Бо її голос був якийсь… сутінковий чи що? Якась еманація, огорнена упокореністю, диханням усезнання, хоч яке там усезнання у вісімнадцять чи дев’ятнадцять літ!
Гм... Знову берешся за непосильну для слова справу!
Залишається лише пояснити читачам, звідки взялися у мене ці фотографії. Справа в тому, що я колись працював у Наркевицькому будинку культури. Працював саме тоді, коли Галя Величко брала участь у заводській художній самодіяльності. А коли у п’ятдесят  дев’ятому році минулого століття мене на три роки забрили до війська спершу у Кривий Ріг, а потім у кримський Джанкой (зараз там  хазяйнують москалі, користуються тим самим аеродромом, на якому стояли тоді наші військовотранспортні АН-12), я вже з армії написав листа Галині Величко і попросив її надіслати фотографію на згадку про нашу спільну роботу на Наркевицькому цукрозаводі. Що Галя й зробила  —прислала аж  дві фотки. І ось, переглядаючи свою ще армійську фототеку, я й натрапив на ці дві фотокартки, копії з яких пропоную редакції. Пропоную для того, аби ті з читачів, які знали Галину (надто ж читачі  Наркевичів) написали до редакції «Подільських вістей» про подальшу долю цієї талановитої дівчини. Річ у тому, що коли я служив у війську, вона, разом  батьком, виїхали у невідомому для мене напрямку. Але напрямок думок зостається один: спогади. Що ж іще мені залишається? Тому й надсилаю ці фотки (анфас, напівпрофіль), сподіваючись: її, Галю Величко, пам’ятають. Не забули пісеньку про берізку, яка шумить і шумить, озвучуючи третє тисячоліття так само, як і шістдесят років тому.