Спогади Людмили Михайлівни Пінчук, наче  кадри кінохроніки, – повоєнне дитинство, школа, улюблені вчителі, котрі були і залишилися взірцем на все життя.    А ще – очікування незвіданого, безперечно, щасливого майбутнього і вибір професії, в чому велика заслуга батьків (теж вчителів) і всіх людей, які зустрілися на життєвій дорозі.

Львівський медичний інститут… Старовинне місто з непередаваною атмосферою тамтешніх вулиць, скверів, з  готичною архітектурою. Ті спогади  і сьогодні змушують серце прискорювати свій ритм.
Доля підготувала зустріч у стінах вузу з майбутнім чоловіком – прекрасною, безмежно доброю та інтелігентною людиною –  Анатолієм Костянтиновичем, котрий, на превеликий жаль, дуже рано покинув  земний світ…
Близько 13 років пропрацювали вони в далекій Середній Азії на кордоні з Афганістаном. Там відбувалося становлення їхньої сім’ї, там нагромаджували педіатричний досвід. Там народилися дві донечки, котрі пішли шляхом батьків – стали лікарями.
Хто розпочинав працювати у далекі сімдесяті, знає, що робочий день не обмежувався «від» і «до», а зусилля та самовідданість не вимірювалися лише розміром зарплатні. Тільки допомога, тільки полегшення страждань дитини у тій пекельній спеці, тільки порятунок  її життя…
Робота у майже прифронтових умовах дала Людмилі Михайлівні неоціненний практичний досвід, уміння орієнтуватися в складних ситуаціях, складати ціну кожній людині і загалом людському життю.
Любов до того краю, добрих людей, з якими довелося спілкуватися, працювати, дружити – і сьогодні живе в її серці.
Але вже 30 років Людмила Михайлівна Пінчук працює на рідній землі.    У 1992 році була переведена з посади заступника начальника обласного управління охорони здоров’я у ветеранський госпіталь, який став її другою великою любов’ю і змістом життя. Згуртований, високопрофесійний колектив, для якого ветерани Великої Вітчизняної війни, воїни-інтернаціоналісти були не просто пацієнтами, а людьми високої проби з найкращими людськими якостями, які вони не втратили в тих жорстких випробуваннях, що їм довелось пережити. А взаємоповага, взаєморозуміння допомагали виходжувати, повертати життя, підтримувати здоров’я і сивочолим ветеранам, і  афганцям, яких обпалила своїм безжальним подихом війна на чужій землі. Наш обласний шпиталь за весь час керівництва Людмили Михайлівни посідав місце серед найкращих аналогічних закладів України.
Не покидає Людмила Михайлівна  своїх підопічних і нині,  активно працюючи в обласній раді ветеранів як член президії та голова медико-соціальної комісії. Займається медичною просвітницькою роботою в засобах масової інформації, бере участь у безлічі добрих справ, допомагаючи порадою, підтримкою тим, хто цього потребує. Словом, для небайдужого серця завжди знайдеться справа.
Так тримати! Нехай Ваша душа, шановна Людмило Михайлівно, ніколи не втрачає оптимізму, енергії, бадьорості, здоров’я!
З роси і води Вам, ювілярко!