Друк
Категорія: Портрети
Перегляди: 390

На  Йосипа, прадідуся  нинішнього голови Крупецької сільської ради Валерія Михалюка, у 30 роках навісили ярлик «куркуля», бо мав він коня і шість гектарів земельки, на якій важко самотужки ґаздував.

Від того «панського титулу»  помер він у 33-ому від голоду в лісі, збираючи патики, аби хоч трішки обігріти  голодну хатину. Тоді його сину Івану дванадцять виповнилося. А в 40-ому призвали Івана Йосиповича на службу в кавалерію на Кавказ, де він і зустрів війну. В 42-ому з важкими пораненнями відправили чоловіка у ташкентський госпіталь, ампутувавши обидві ноги. Тут і припав до душі вродливий кавалерист  медсестричці Антоніні з Оренбурга. Не стало на  заваді його довічне каліцтво, закохалася, і з безногим чоловіком подалася на далеку Україну, в Крупець. Чи не все село тоді збіглося поглянути на «кацапочку» з далекого Оренбурга, яка була зодягнута не в хустку, як усі сільські жінки, а в берет і шинель. Як кажуть, зустріли по одежині, а поважати  стали за  душу. Дід Іван  був сильний духом чоловік. На двох саморобних протезах орав, сіяв, косив, словом, господарював ще краще  й уміліше, ніж деякі дядьки на двох своїх рідних.
Саме  це генеалогічне дерево Валерія Михалюка і привело на світ його матір Любов Іванівну. Другий його родовід   овіяний певною містикою і таємничістю. Так ось, інший дідусь Валерія Анатолійовича — Мусій Павлович — напередодні Другої світової був  як і онук нині, головою Крупецької сільської ради. Лишень впали перші фашистські бомби на Україну, Мусія разом із сім’єю та архівними документами евакуйовували. Дісталися вони лишень до Новоград-Волинського, а там, глянь, уже господарюють гітлерівці. Голова гайда додому. Тут і розстріляли його катюги. І сталося це 31 липня 1941 року. Саме   ця дата і таїть у собі загадковість та магічність. Бо рівно через 28 років, 31 липня, у день страти дідуся,  і народився Валерій Михалюк. Далекого трагічного дня дружина Мусія залишилася вдовою з двома дрібними діточками на руках. Хоронила  чоловіка потайки за могилками вночі, бо фашисти під страхом смерті  заборонили  це робити. Вже згодом, ставши на ноги, Валерій  Михалюк на місці іржавої зірки, яка була на могилці діда, встановив скромний внуківський пам’ятничок із надписом: МИХАЛЮК Мусій Павлович, 1900 р. н. — розстріляний 31.07.1941 року.
Через терни — до зірок
У світі здавна існує негласне, але   святе правило: хто не дбає про пам’ять померлих родичів своїх, той не дбає і про свою душу, і про майбутнє своє. Тому саме із благоустрою сільського кладовища почав свої реформи молодий крупецький голова. На місці останнього спочинку односельців були такі непролазні темні хащі і чагарники, в яких губилися навіть поодинокі сонячні промінчики, не кажучи вже про живих людей, які прийшли, аби віддати данину померлим. Така ж ситуація склалася і на кладовищі Стриган, які входять до Крупецької сільської ради. Розчистили, змонтували нові ворота, обладнали місця для сміття  тощо.
Усі реформи і новації, які  провів першої  своєї каденції  молодий голова, стали безапеляційним авансом на наступні вибори, що пройшли у 2015 році.  Безперечно, односельці заговорили про його господарську жилку. Гомоніли, що радиться він з людьми, дослухається до їхніх проблем, бажань. Воно й справді  так. Михалюк вибудовував план своїх дій і порушував одне і те ж питання: що потрібно вирішити першочергово, що зачекає, а чого робити не слід взагалі. Уся тактика голови будується як призма, через яку він бачить насамперед односельців, знаючи, що вони хочуть жити краще вже нині, а не колись і десь там. Що вони заслуговують заможнішого життя саме у своєму селі. І найголовніше те, що вони цього гідного життя абсолютно варті, бо здатні його самотужки поліпшити. Для цього ж, переконаний Михалюк, потрібно пройнятися єдиною думкою: якщо цих доріг не прокладемо саме ми, не проведемо освітлення вулиць, не почистимо криниці, не відремонтуємо школи  і ФАПи, не полікуємо якісно своїх таких же як і самі громадян, не вчитимемо сумлінно дітей в школі, не поставимося з теплотою до нужденних літніх,  то цього за нас ніхто не зробить. Бо всі реформи, будь-який якісний рух до заможного життя починається з кожного із нас.    
Якщо людині врізати будь-який палець — рука однаково болітиме. Це до того, що село Стригани, яке ми уже згадували, анітрішки не обійдено   увагою Михалюка та його команди. Якщо покласти на віртуальні ваги проблеми, які розв’язав Михалюк уже в Крупці і сусідніх Стриганах, повірте, буде повна нічия.
Однак не все так гладенько і гарненько складалося у перші дні керівництва  молодого «мера». Безсумнівно, будь-яка установа починається з приміщення, у якому  вона розташована.  Одна біда не ходить — ще й за собою лихо водить. У сільраду занадилися злодії. Після їх кількох візитів залишалися повириваними “з м’ясом” двері, вікна, навіть винесли сейф. Таке дикунство продовжувалося до тих пір, поки Михалюк не встановив відеокамери спостереження, а з убогої будівлі не зробив справжню лялечку-писанку.  Далі проводилися ремонти дитячого садка, Будинка культури, збудували нове поштове   відділення,  електричну підстанцію, усі сільські криниці були почищені і саме Михалюк знайшов кошти, щоб на усіх дев’ятнадцяти встановити дерев’яні диво-альтанки. Хазяйновитих рук та кмітливості крупецького господаря торкнулися усі пам’ятники загиблим воїнам у Другій світовій,   в АТО та у локальних війнах, а в Стриганах відкрили пам’ятник Великому Кобзарю. Не забуває Валерій Анатолійович  і про допомогу культовим  спорудам на території сіл.
Ще відомий мандрівник Кусто твердив: усе, що оточує нас — рано чи пізно стає сміттям. Сотні тонн непотребу було вивезено із шести стихійних звалищ. Натомість було відкрито єдине цивілізоване і паспортизоване для цього місце. Землю, яку очистили від сміття, сільська рада надала селянам  у власність під садівництво. Скажіть, будь ласка, чи багато  в нас сіл, де є свої полігони для сміттєзвалищ? Та що там села! Он чого вартує  древній Львів із своїм смітиськом. Трагікомедія  тобі!
Почути людей, як було сказано, головне кредо Михалюка. І знову він перший в області створив і узаконив громадські пасовища. Яка  то була паперова, канцелярська і антибюрократична  битва, знає лише сільський голова, його команда та... Бог. Проте Михалюк — знову на білому коні, а односельці вже не сушать голови, де випасати їм корівок-годувальниць.
Звісно,   не перерахуєш, не згадаєш все реалізоване  головою  Крупця.  Та відомо, що найсуворіший іспит керівник тримає перед громадою. І він не забарився, бо на виборах сільського голови у 2015 році Валерій Анатолійович — абсолютний переможець, здобувши в односельців 92 відсотки їхньої довіри. Знову безапеляційна перемога.
— За роки свого головування, — ділиться голова, — я опанував професії юриста, фінансиста, працівника житлово-комунального господарства, слідчого поліції, рятівника, пожежного, навіть електрика і столяра і, даруйте, представника ритуального бюро...
А ми ж додамо, ще став мій співрозмовник і глибоким психологом та дипломатом. Бо завдяки своїм діловим і людським якостям знайшов підходи і до тих, хто займається виробництвом  на території Крупця — Стриган.
Економічні кити Крупецької сільської ради
Отож, вміло проклав він кладочки до їх сумління та кишень в інтересах громади. Ось його партнери і наповнювачі місцевої казни: ПАТ «Славутський солодовий завод», філія «Славутський маслоробний комбінат», ПФ «Прометей», КП «Славутський піщаний кар’єр», піщаний кар’єр ВКП «Явір-Інвест», ЗАТ комбінат «Естафета», держлісгосп  та ще одинадцять торгових точок (підприємств). Про них  усіх із вдячністю розповідає Михалюк.  І все ж найактивнішим   у виконанні програми соціально-економічного розвитку Крупця і Стриган називає ВКП «Явір-Івест», яке очолював відомий політик, народний депутат кількох скликань О. Г. Лукашук. Чому саме Олега Григоровича? — цікавлюся у Валерія Михалюка.
— Це — надзвичайно мудрий, толерантний і щирий чоловік. Якщо він взявся  вирішити будь-яку справу, повірте, доведе її до кінця...
 Далі голова оперує рясними фактами: майже кілометр відремонтованих сільських доріг, будівництво поштового відділення, постійна матеріальна і фінансова допомога сільській школі, дитячому садку... А ще,     скооперувавшись із керівництвом «Славутського солодового  заводу», Олег Григорович закупив    електро-, радіо-  та відеоапаратуру.  Отож  власний ВІА, в якому «перша скрипка» належить Михалюку, став бажаним і відомим на всю округу. А ще відродили тут обряди реєстрації шлюбів та інших урочистостей.  
Мабуть, далеке  від істини твердження, що чоботар обов’язково тобі має бути без чобіт. Це про те, що унікальний Крупець, розкинувшись, даруйте, на природних будівельних матеріалах, сповна  використовує цей скарб. Тож не дивно, що за командою голови двічі на рік  проводяться поточні ремонти грунтового  та біло-щебеневого покриття усіх вулиць Крупця і Стриган. Дякують йому і педагоги, і  батьки дітей, які вчаться у місцевій школі. І є за що: 135 метрів бетонної  огорожі, електроопалення класів, підключення до Інтернету, 35 тисяч гривень на харчування дітей за два останні роки. Ще 70 тисяч гривень персоналу дитячого садка на зарплату і 17 тисяч на виготовлення  технічної документації на утеплення цього закладу. Знайшли ще 17 тисяч на ремонт шкільного автобуса та 75 тисяч на придбання спортивного інвентаря для заняття дітей у секціях боксу та боротьби і 12 тисяч — на оздоровлення  малечі у літній період. Освоюється ще 47 тисяч на виготовлення технічної документації  на ремонт табору відпочинку “Голубі озера Славутчини” у Стриганах. Загалом же за керівництва та ініціативи Михалюка і депутатів  освоєно понад  півмільйона гривень.
Лев за характером
Те, що було до приходу Валерія Михалюка, і те, що є сьогодні при  його двох каденціях, як кажуть,  в Одесі — дві великі різниці.   Усі метаморфози сталися завдяки тонкому психологічному відчуттю голови: він переконався, що із цими людьми можна не лише здійснити благоустрій, прикрасити, зробити село сучасним, мальовничим, а й русло  бистроплинної Горині повернути в інший бік. Правий був англійський письменник Теккерей, сказавши, що погано, коли левів веде  за собою баран. Добре, коли баранів веде лев. І найкраще тоді, коли  левами скеровує лев. Валерій Анатолійович побачив у громаді одних левів. І без всякого перебільшення скажемо: Крупецькій громаді теж поталанило, що веде їх справжній Лев. Бо за знаком зодіака, характером, харизмою Валерій Михалюк таки істиний Лев.
Серед бездонних  голубих озер та духмяних  поліських трав зростав Валерій Михалюк.  Від дідів, батьків успадкував гострий розум, кмітливість, господарську жилку в підході до будь-якої справи. А ще уміло навчився брати  бика за роги, але при цьому ніколи не рубати з плеча. Як колишній військовий офіцер, ветеран МНС України, сотворив себе Валерій законослухняним. Лише той може спізнати механізм влади, хто вміє підкорятися сам і виконувати команди. Бо влада — це аж ніяк не власність, про що забувають ті, хто сягнув  її вершин. Влада — це служіння громаді.
Свого часу Бісмарк сказав, що люди найбільше брешуть після полювання і перед виборами. Мешканці Крупця та Стриган поза найменшим сумнівом переконалися: їх лідер саме Валерій Михалюк. За сім років він довів це, вірою і правдою, служачи людям.  
— Я знаю усі болячки Хоровиці, Комарівки, Стриган, Колом’я і Поляні, вже живу і хворію ними. Потрібен лише час, — ділиться своїми завтрашніми планами Валерій Михалюк.
І як не повірити цій щирій людині, тямущому й успішному керівнику, менеджеру!