Надрукувати
Категорія: Портрети
Перегляди: 708

— Вона дуже трудяща, — каже   89-річна Юлія Григорівна Осінська. — Два рази на тиждень до нас приходить  і відразу береться за роботу. Чи бараболі садити, чи вікна мити, чи побілити — за все вона охоче береться. Нашій Ніні надякуватися не можемо за те, що вона така старанна. 

Справді, соціальний робітник Війтовецької об’єднаної територіальної громади Ніна Максиминчук виконує свої обов’язки  ретельно. На цій посаді вона трохи більше року, але її підопічні уже втигли оцінити уважність і доброту своєї найпершої помічниці. Оплатити комунальні послуги, купити продукти чи ліки, води принести,  ремонт допомогти зробити — усе вона, їхня Ніна. Робить усе, що треба в селі. Ще й погомоніти зі старенькими встигає, розповісти новини, запитати про їхнє здоров’я, заспокоїти, втішити. Саме психологічна підтримка особливо потрібна нині людям похилого віку, адже життя надто складним стало, а молодість давно минула, і нічого вже чекати в перспективі. Тож Ніна Василівна завжди знаходить потрібні слова для своїх стареньких, тому вони й нетерпляче її чекають.
 Найстарший із них —  Антон Тимофійович Бортник. Довге життя прожив — 93 йому вже. А ще потихеньку ходить, любить довго бесідувати з Ніною. І Надія Луківна Дзьобан  завжди виглядає «їхню» Ніну. Та й інші підопічні люблять і поважають соціального робітника. А все тому, що ставиться до них з повагою і розумінням.
 Ніна Василівна разом із чоловіком виховують двох синів — вісімнадцятирічного Андрія та тринадцятирічного Миколку. Хлопці, як і їхні батьки, теж беручкі до роботи. Старший взагалі уже й підробляє, додаючи до сімейного бюджету сяку-таку копійку.
 Прикро, що в їхній Видаві нема нині школи — закрили два роки тому. А закрилася школа, каже з болем Ніна Василівна, вважай, закрилося й село...  Уже ні сміху дитячого, ні галасу на перервах. Дякувати Богу, хоч медпункт працює... Порожніє село, і від цього найбільше болить душа. Однак і в такій ситуації треба максимально бути оптимістом. Ніна Василівна сама намагається усе позитивно сприймати, і синів своїх цьому навчає: оптимісти досягають вищої мети.
 А їй для гарного настрою потрібно не так уже й багато. Ось допомогла людині, добру справу для неї зробила —  і цим задоволена.   
 «Щоб про мене сказали хороше слово — уже й від цього веселіше жити», — впевнена наша героїня. Будьмо доброзичливими!