Надрукувати
Категорія: Портрети
Перегляди: 822

Григорій Іванович Ткачук — виняткова особистість, людина-легенда, яка прославила своєю працею, мудрістю село Лісоводи у Городоцькому районі та й загалом нашу Хмельниччину. Творіння його рук служать і сьогодні новим поколінням лісоводців.
12 квітня цього року виповнюється 100 років з дня народження двічі Героя Соціалістичної Праці, нашого славного земляка. Сьогодні у неквапливій розмові за чашкою чаю ми згадуємо про неординарну людину та господарника з його донькою — Марією ШАРЕНКО.

— Маріє Григорівно, які найяскравіші спогади з вашого дитинства залишилися про батька, про що згадується найчастіше?
— Через просто таки фанатичну відданість своєму рідному колгоспу «Україна», він мало приділяв уваги нам, дітям. Коли прокидалися зранку, батька вже не було вдома, а засинали, то, як правило, — ще не було. У сільському господарстві немає ні вихідних, ні свят. Він так і говорив: «Діти, я не маю коли контролювати вас, але дуже хочу, щоб не доводилося мені червоніти». Ці батькові слова з дитинства і стали для нас своєрідним життєвим правилом — нічим не осоромити його добре ім’я.
 — Дуже часто в таких родинах, як ваша, діти наслідують професійну зайнятість своїх батьків, ідуть тим же шляхом...
— І мені, і братові насправді подобалася аграрна справа. Ми навіть говорили, що підемо навчатися в сільгосп-
інститут, але мені тато відповів категорично, що то робота не для мене, а Василеві не заперечував.
— Як же визріло у Вас бажання піти в медицину?
— Батько наполіг. Він же мав купу болячок — цукровий діабет, хворобу Боткіна, інші, а до лікарів звертатися не хотів. Казав: «Хочу мати свого доктора вдома». Я спочатку і не дуже зважала на ці побажання. Дівчата з села після восьмого класу вступали до торгово-економічного технікуму — і я з ними. Батько дізнався: «Забирай документи!» Після дев’ятого повторюється те саме, і я вже забираю документи з харчового технікуму. Дуже часто батько був за межами області, держави у складі різних делегацій і не міг вчасно «присікти» мене.
— Виходить, Ви прийшли у медицину не за мрією. Жалкувати не довелося?
— Жодного разу не пожалкувала. Далекоглядність батька навпаки стала мені підмогою, бо з перших днів роботи в Хмельницькій обласній лікарні я все більше розуміла: це — моє! Вже
52 роки я в медицині. Відразу після закінчення інституту працювала лікарем-гематологом, ендокринологом, а з 1971 року — заступником головного лікаря з медичної частини. Захистила кандидатську десертацію, здобула звання Заслуженого лікаря України. Завжди, як і батько, ставила собі все вищу планку, наполегливо йшла до мети. Без цієї професії себе й не уявляю.
Сьогодні часто думаю і про те, як багато зробив Григорій Іванович Ткачук для медицини села Лісоводи. Це він збудував нову п’ятиповерхову лікарню, стягував сюди найкраще обладнання, запрошував найкращих спеціалістів. Тоді рівень сільської медицини був надзвичайно високим. І досі тамтешні жителі згадують про це з вдячністю.
— Чи судилося вашому братові — Василеві Ткачуку — продовжити справу батька?   
— Ні. Василь закінчив Львівський політехнічний інститут, працював секретарем комсомольської організації Хмельницького радіозаводу, потім секретарем обкому комсомолу. Далі була партійна робота в Києві, працював також у Верховній Раді, в Адміністрації Президента, Податковій службі. Пізніше в розмовах він не-
одноразово говорив про те, що варто було би за будь-якої ситуації трудитися разом з батьком, продовжувати його справу. І якби довелося розпочати все спочатку, із задоволенням працював би на землі. Був час, коли лісоводці приїздили до Києва, зустрічалися з Василем Григоровичем і просили очолити їхнє господарство. Проте тоді обставини складалися по-іншому.
— А які, на ваш погляд, риси характеру вирізняли Григорія Івановича?
— Людяність. Доброта. Виняткова працездатність. На все життя для нас із братом наукою стали батькові слова: «Не треба злитися на людей, а чим можете — допомагайте. Часто вони не винні в ситуації, а винна система...».
Батько знав, мабуть, кожну сім’ю в Лісоводах, знав про всіх дітей: їхні таланти, хвороби, наміри навчатися. Багатьом-багатьом із них сприяв у вступі, гордився, що молодь продовжує навчання і хоче повертатися в село.
А літні канікули ми завжди проводили вдома. Саме тоді батько просив мене організовувати однолітків, старшокласників, молодих людей, щоб попрацювати на току. Ми всі мали поняття, що таке земля, як даються врожаї. «Установка» керівника господарства про те, що Лісоводи мають бути найкращими, що всі повинні бути зацікавленими в цьому, справді діяла.
Та й село бачило результат, адже у кожному дворі — газ, вода, у більшості — автомобіль. Нова школа, дитячий садочок, Будинок культури, лікарня та багато іншого — все це служило людям.
— А в батька були заздрісники?
— На превеликий жаль, без цього не обійшлося. Бо писали і наклепи, і розпускали різні чутки, підставляли. Він переживав, нервувався. Такі моменти не минули даремно, адже результатом цього стали чотири інсульти. Зате прості жителі Лісоводів з теплотою і навіть гордістю відгукуються про нього.
— Удома Григорій Іванович був таким же прекрасним господарем?
— Ой, не було в нього часу на «дрібниці». Цвяха забити, почепити щось, мінімальний ремонт — все це на мамі, вона це робила сама і навіть не турбувала батька, крутилася, як бджілка. Якщо хтось із приїжджих навідувався в колгосп, то обов’язково мав відвідати нашу оселю. Отже, в мами завжди мало бути прибрано, наварено-напарено, і сама вона повинна була мати гарний вигляд. Мама часто супроводжувала батька в різних поїздках і відповідала дружині Героя на всі сто.
До речі, ця акуратність, хазяйновитість збереглася у неї до останніх днів. Мами не стало три місяці тому, вона померла у віці 95 років, але одягалася, трималася так, наче чекає гостей...  
—  Григорій Іванович, напевно, балував своїх дітей?
— Ніколи. В нього була така жорстка дисципліна, особливо до брата, адже він вважав, що саме так і мають виховуватися чоловіки. І справді, Василь виріс акуратистом, вимогливим до себе і до близьких. Ми зі шкільних років чітко засвоїли також, що під лежачий камінь вода не тече.
— А що в характері батька вражало найбільше?
— Пригадую, як одного разу попросила в батька шматок лінолеуму для відділення. І хоч колгоспні склади були заповнені цим матеріалом, бо якраз активно велося будівництво в селі, він відмовив, сказав, що немає. Допомогли інші, без відома батька мені таки вділили
30 квадратних метрів для лікарні. І він, якось приїхавши до мене на роботу, побачив і питає: «Де брала? Познайом із людьми, щоб для колгоспу домовився». Батько й думки не допускав, що можна взяти щось із загальної комори, хоч стягував сюди будівельні матеріали з усіх усюд.
 Тривалий час ми жили в найманих хатах, у колгоспному будинку, а свій, збудований значно пізніше у Городку, передали місцевій владі, коли отримали трикімнатну квартиру  в Хмельницькому, де я проживаю і зараз.
— Чи є те, про що нині шкодуєте, Маріє Григорівно, найбільше?
— Після чергового інсульту ми наполягали, щоб батько полишив роботу, нарешті потурбувався про своє здоров’я. Він же все відмовлявся. Мама з братом пішли на прийом до першого секретаря обкому партії і написали від імені батька заяву на звільнення. Та краще б цього не робили. Уявіть, він не знаходив собі місця і десь з півроку дуже часто рано-вранці викликав таксі, їхав у поле. Пробував, чи земля готова до сівби, тримав її в долонях, нюхав. Про це нам вже згодом і розповів той чоловік, що возив його. Якщо ж у мами з’являлися «зайві» запитання, відповідав, що був на дачі. Навіть у стінах лікарні, зустрівшись із сільськими жителями, розпитував і про насіння, і про техніку, і про врожаї...
Втрата Григорія Івановича — це не лише втрата для нашої сім’ї, родини, а й, мабуть, для усього села. Коли батька не стало, люди самі винайняли автобус, щоб приїхати в Хмельницьку філармонію на прощання. Скільки зворушливих слів почули тоді від них. Вже тридцять років минуло, як немає з нами Григорія Івановича, але на його день народження — 12 квітня і у день смерті — 23 лютого — збираються люди, покладають квіти до бюста, встановленого йому, як Двічі Герою Соцпраці, ще за життя. У школі влаштовують вечір пам’яті. До слова, у Городку ім’ям Григорія Ткачука названа вулиця, на Івано-Франківщині, де народився, встановлена меморіальна дошка.
І цього року, на 100-річчя з дня народження батька, у Лісоводах збереться чимало гостей, серед яких народні депутати, Герої України, керівники області та району, відомі в краї аграрії, приїдуть представники з інших областей, щоб вшанувати великого господаря, патріота краю, людину з великим серцем.
— Життя триває і добре, що в ньому є місце для пам’яті...
— Так. У Григорія Івановича двоє онуків, четверо правнуків. Усі вони порядні, працьовиті, успішні люди. Навідуємося у Лісоводи, яким батько присвятив своє життя, знаходимо розраду в спілкуванні з жителями села. Тут, біля Палацу  творчості, ростуть висаджені нами берізки, як символ нашої вдячної пам’яті.