З ними зустрілася у Хмельницькому костелі Христа Царя Всесвіту, коли Мар’яна Сенчук, голова Благодійного фонду «Мир та добро», що в Деражні, член цього фонду Сергій Вовковинський і військовий капелан отець Миколай звично зібралися разом, аби обговорити нагальні питання, які стали невід’ємною сутністю їхнього життя. А це не лише забезпечення наших захисників усім необхідним, не тільки  звичні, проте незмінно небезпечні й важкі поїздки на схід, а й часто-густо цілодобова психологічна підтримка і тих, хто звідти повернувся, і тих, хто на окупованих територіях, допомога рідним загиблих і донесення до населення інформації про героїзм і подвиги бійців, завдяки яким живемо під мирним небом. Крім того, розроблення й вручення нагород тим, про кого забула держава.

Вони тільки повернулися зі сходу: отець Миколай  тиждень зустрічався з військовими й мирним тамтешнім населенням, надаючи таку необхідну психологічну підтримку, служив належні передпасхальні й пасхальні служби, відвозив подарунки. Представники фонду «Мир та добро», окрім пасок, святкових продуктів, необхідної амуніції, одягу, завезли в Широкіне і Піонерське машину швидкої допомоги (реанімували віддану райлікарнею). Щоб могли доправляти до лікарні дітей і дорослих, бо швидка з Маріуполя, хоч і недалеко, туди не доїздить…
 У кожного з них раз по раз дзвонив телефон: то хлопці зі сходу, то небайдужі громадяни свою допомогу військовим через них  пропонували, то зустріч патріотичну в школі призначали, то мама бійця, який повернувся з війни з посттравматичним синдромом, просила на сина вплинути… А вони не можуть по-іншому, бо, запевняють, живуть волонтерством, залежні від хлопців повністю, давно з тими, хто колись були підшефними, стали однією великою родиною. Про кожного з волонтерів ми напишемо окремо, бо дуже багато роблять для наближення Перемоги, бо дуже багато знають гіркої правди про війну. Тієї правди, справжньої, не відфільтрованої телевізійними каналами.
«А там — діти»
Успішний приватний підприємець Мар’яна Сенчук почала займатися волонтерством одразу після Хмельницького Майдану. З однодумцями допомагала Хмельницькому військовому госпіталю. «Там було багато важкопоранених хлопців, і не вистачало ні медикаментів, ні оснащення, ні ліжок. Нічого... — пригадує жінка. — У Деражні збирали кошти. Тоді з важкою контузією лікувався там боєць із восьмого полку, який і зараз забороняє називати своє прізвище. Познайомившись із ним, зрозуміла:  я не залишу цих хлопців, бо не маю права. Мені дуже шкода тих дітей, які там воюють: вони сплять у холодних окопах, над ними чатує небезпека, їм почасти не вистачає навіть не одягу чи харчу, щирого слова підтримки».
«Став рідним 90-ий батальйон»
Мар’яна Петрівна тривалий час співпрацювала з благодійним фондом «Патріоти України», з його членами їздила на передову, підтримували шпиталі. Рідними стали хлопці з 90-го батальйону, кіборги, яким вдалося вижити. Зараз з ними зустрічаються в сумну річницю захисту Донецького аеропорту, на День десантника. Та й просто так — раз на місяць усі збираються.
Мар’яна була в «Патріотах України» так би мовити регіональним волонтером, а так хотілося створити щось у Деражні, адже тут чимало бажаючих допомогти. Років два тому силами співзасновників Мар’яни Сенчук, Анатолія Приступи, Олександра Болишева, Миколи Фрединського у селищі почав функціонувати благодійний фонд «Мир та добро». Завжди співпрацював з ними, проте офіційно приєднався недавно, Сергій Вовковинський.
На схід тепер уже їдуть, ні під кого не підлаштовуючись. Допомагають не лише 90-му, а й 93 бригаді, добробатам, «Правому сектору»… Стараються їхати раз на три місяці, багато відправляють Новою поштою, бо дороге пальне. Завозять усе, що хлопці замовляють. Дещо й замовляти не потрібно: волонтери бачать самі. «Я — патріот своєї держави, — каже Мар’яна Петрівна, — проте у формі й взутті українського виробництва навіть годину-дві ходити не можливо, не те що воювати. А німецькі кросівки, до прикладу, чотири роки носитися можуть». «Щодо забезпечення бійців, то по телевізору відсотків десять правди показують, — запевняє Сергій Вовковинський. — Забезпечують належно тих, хто владу охороняє, але не тих, хто на передовій країну захищає. Може, просто не доходить до хлопців їм адресоване». «Нерідко бійці самі скидаються, аби придбати те, чого від держави не дочекаються, — розповідає Мар’яна Петрівна. — Одні компресори на передову купили, інші — «Мазду» стареньку за дві тисячі доларів придбали, щоб до позицій безшумно доїжджати, харчі, ліки підвозити».
«Всі — волонтери»
Щоразу різне бійці замовляють. От зараз, до прикладу, попросили брезенту, аби «Урал» перекрити, бо побило осколками. Плівок, мішків для бліндажів щоразу багато треба, шини в автомобілів голі. Везуть одяг, ліки, форму, взуття, тактичні рукавички, продукти… Школярі району залюбки малюнки й аплікації солдатам передають, а ще —  крупи, овочі, чаї. Учні аграрного ліцею готують вареники, плов, салати. Багато допомагають районна й міська ради, організація «Флора». «Усі мешканці Деражнянщини — волонтери, адже постійно допомагають збирати передачі нашим захисникам, — зізнається Мар’яна Петрівна. — Особливо вдячні ми родині Адрисів, М. В. Вороні, Б. Ф. Бондару, Б. І. Міцелю, Л. Г. Черевичник, В. Д. Шкрібляк за допомогу військовим. Щира подяка також отцю Анатолію Білоусу та священикам костелу Христа Царя Всесвіту з обласного центру».
Найбільше бійці тішаться дитячими малюнками. Саме ці сотворені дитячими ручками й серцями обереги прикрашають бліндажі, нерідко, як натільний хрестик, завжди з солдатом.
«Два інші виміри»
Життя тут і там — два абсолютно різні виміри, констатує Мар’яна Петрівна. І знає це, як ніхто, адже  вона ще й як волонтер ХСП (Християнська служба порятунку) — серед півсотні чоловік в усій Україні має дозвіл на в’їзд у зону бойових дій, куди іншим волонтерам заборонено. В населених пунктах, де ледь жевріє життя, бо все розбите-заміноване, також живуть люди. Отож, представники ХСП у закинутих таборах відпочинку, інших придатних приміщеннях облаштовують костели. Сюди волонтери служби приїздять на тривалі ротації — півроку-рік, аби надавати населенню  матеріальну й що найголовніше моральну, психологічну допомогу. От, до прикладу, всі думають, що немає населення у Широкіному і Піонерському, а там живуть люди. І хоч за крок знак «Заміновано», першачки ходять до школи. Родина Завадських з Хмельниччини давно вже там. Згуртували біля себе чимало парафіян, допомагають їм.
…«Вірите, стільки болючих спогадів, на які багата кожна поїздка, не йдуть із пам’яті, — стверджує Мар’яна Петрівна. — Якось прийшов хлопчина років семи. Володя Завадський каже: «Знайомся, волонтери з Хмельниччини». Гість подав руку: «Алёша». «Будеш печиво?» — запитую. Хлоп’я маленьке, а погляд такий дорослий: «Ну, если немножко», а сам не зводить погляду з великого яблука, що лежить на підвіконні. «А яблуко будеш?». «Но оно же одно». «Ти не хвилюйся, у підвалі ще є, набереш багато, завтра прийдеш». «Нет. Спасибо».
А ще пам’ятаю, як важко було спочатку налагодити контакт із хлопцями з добробатів. Спочатку сиділи мовчки. Тоді я запропонувала подивитися фільм про кіборгів, який разом з Флаєм робили. Зіновій, командир з позивним «Зеник», впізнав усіх, затряслися руки... Так з’явилися перша повага й довіра. Побачили ми, що у хлопців усі руки в ранах і форма на них літня, а надворі зима — вислали тактичні рукавички й зимову форму. Нерідко й там, і тут з бійцями значно легше говорити, якщо вони відають, що ти про війну знаєш не зі слів, а ти там була сама — за крок до смерті, — розповідає керівник фонду. — Вони всі-всі для мене особливі. Проте отой Зеник чомусь найособливіший. Він — уособлення найвищого прояву патріотизму, мужності й порядності. Скільки б ми не привезли кави, чаю, більше пачки не візьме: «Всім треба», — запевняє. А форму з іменним підписом ми йому вже кілька разів вручали. Обійме, подякує й несміливо мовить: «Я маю. У мене побратим не має. Який же з мене тоді командир? Можна, я йому віддам?»
А ще, розповідає Мар’яна Петрівна, там достатньо провокаторів — місцевих, які за гроші здають позиції наших хлопців. От ріже, до прикладу, дрова у вибитому вщент «градами» лісі, але не під селом, а за багато кілометрів від нього, щоб хлопців вистежити.
Попри страх
«Не можна сказати, що ми не боїмося, лише дурні не бояться, — констатує Сергій Вовковинський. — Та й рідні переживають щоразу, як вирушаємо на схід. Проте хлопцям там не менш страшно. Хіба їм треба більше, ніж нам?»
«Кілька випадків уже було, коли ми ледь не загинули, — розповідає Мар’яна Петрівна. — Раз автівку дикі свині атакували, двічі снайпер у машину поцілив».
Окрім поїздок і збору допомоги, благодійний фонд «Мир і добро» спільно з Хмельницьким костелом проводять ходу пам’яті загиблих в АТО (рідні, друзі, побратими героїв несуть їхні фото з майдану Незалежності до костелу на проспекті Миру в обласному центрі). Між Різдвом католицьким й православним — Коляду трьох царів. У ході цього заходу роздають подарунки дітям воїнів. Надають психологічну підтримку бійцям і їхнім родинам, бо, констатує Мар’яна Петрівна, психологами у нас є лише капелани, а ті, хто професійно покликаний лікувати людські душі, повідкривали приватні клініки. А ще представники фонду проводять уроки мужності. На нещодавньому, який відбувся в Деражнянському районному Будинку культури, плакали всі: і учні, й вчителі, й волонтери, й бійці…
«Все, звісно, у Божих руках, та їздитиму на передову, допомагатиму нашим захисникам і їхнім родинам, допоки не закінчиться війна», — каже Мар’яна Сенчук. Такої думки всі члени благодійного фонду «Мир та добро». На таких небайдужих справжніх патріотах й тримається Україна, завдяки їм Перемога не за горами.