Надрукувати
Категорія: Портрети
Перегляди: 686

«Подільські вісті» вирушили у відрядження на схід. Впродовж тижня подорожі по регіону наш кореспондент Роман Губрієнко  став очима, якими, наш шановний читачу, зможете поглянути на ситуацію на Донбасі.  Ми розповімо чим живуть мирні міста і містечка регіону в умовах близького сусідства з лінією зіткнення. На що нині сподіваються і про що думають місцеві жителі. Побуваємо на позиціях військових і обов’язково напишемо про наших земляків із Хмельниччини, яких на передовій чимало. Також розповімо про долі людей на непідконтрольній території. Подолаємо частину маршруту разом із «пенсійними туристами», які вирушають у важкий і небезпечний шлях, приїжджаючи на підконтрольну Україні територію за своїми кревними, та розкажемо, як перетинає лінію фронту мирне населення.

Для початку  перші враження від міст на сході, у яких  побував: Краматорськ, Слов’янськ, Лисичанськ, Попасна, Сєвєродонецьк, Торецьк і Костянтинівка. На жаль, загальне відчуття депресивного тиску, пов’язаного з глибокою кризою в Україні в усіх сферах, на Донбасі відчувається значно сильніше. По-перше, цьому сприяє  війна, і чим ближче до лінії фронту, тим вона відчутніша у повсякденному житті. По-друге, планомірне відмирання промислового потенціалу країни, яке значно пришвидшилося за останні три-чотири роки, на сході має більш руйнівний і значно відчутніший вплив.
Окремої уваги заслуговує тема дороги та інфраструктури загалом. Як кажуть, тут не дороги, а напрямки, особливо це стосується Луганщини. Деякі автошляхи просто у жалюгідному стані, і їх давно вже ніхто не ремонтує. Якщо у напрямках ключових населених пунктів є бодай якесь дорожнє покриття (що продиктовано і військовою логікою), то менш значимі шляхи — це просто катастрофа (особливо дорога з Гірського до Попасної в Луганській області). Та значні проблеми є не лише зі сполученням міст, але й у самих містах та й з інфраструктурою і благоустроєм загалом.
Україна офіційно декларує, що непідконтрольні території будуть повернуті виключно мирним шляхом. Це розумний підхід, та для цього потрібно бодай щось робити. Іншими словами, даруйте за порівняння, та контрольована частина Донбасу має перетворитися на «передовий колгосп» держави, стати віт-
риною соціально-економічного розвитку і благополуччя. Український Донбас має бути безпечним, комфортним для проживання, з надійною інфраструктурою та з трендом на поступальний розвиток. Тільки так можна повернути втрачені території і «зшити» розірваний регіон. Люди ОРДЛО повинні захотіти жити в Україні, а не в «республіці». Силою нічого не  досягти. Тільки спільне благополуччя і процвітання регіону може знову об’єднати людей і територію. Зміни на краще повинні бути очевидними і зрозумілими: якісні дороги, чисті вулиці, достойна робота і гідна зарплата, перспективи і хоча б мінімальна впевненість у завтрашньому дні, як би банально це не звучало. І нікому не потрібні будуть, ні «республіки», ні інші країни, коли вдома все гаразд. Зрозуміло, що ці очевидні речі «знадобилися б» Україні загалом, та Донбас — це той регіон, якому конче потрібно вже зараз. Бо це — умова миру і подальшої стабільності.
На жаль, насправді  все зовсім по-іншому. Прогулюючись мирним Краматорськом,  скрізь бачимо розбиті вулиці, понівечені тротуари, старі, пошарпані й покинуті будівлі, на яких красуються новенькі таблички з перейменованими назвами вулиць. Остання річ, як на мене, промовисто ілюструє суть курсу «реформ», який проводить наша влада. А ось, до прикладу,  центральна вулиця Слов’янська захаращена зрізаним гіллям. Схоже, що комунальники тут не перевтомлюються, бо місцеві кажуть, що в  такому стані вулиця вже тиждень. Загалом було дещо дивно, бо  в тому ж Слов’янську вже о восьмій вечора людей на вулицях майже не зустрінеш, хіба на центральній площі. Більшість закладів працює до 18-19 години, а по вихідних лише до 15.00.

Похмурою сірістю зустрічає Лисичанськ. Обшарпані будівлі, наче прибиті старістю до землі. Тут навіть таблички на фасаді не змінили, тож охочі прогулятися вулицею Леніна, до прикладу, можуть приїздити сюди. А ось місцева «пам’ятка» — живий шрам війни на тілі й без того безрадісного міста. До війни тут була біржа праці. Під час штурму міста ЗСУ довелося розстріляти будинок із танка, аби ліквідувати снайперську позицію бойовиків. Неподалік «скелет» заправки, яка вщент згоріла внаслідок обстрілу.
Загалом, місцеві не бажають спілкуватися на політичні теми, та охоче говорять про справи буденні, хоча і неофіційно, прохаючи «не записувати». За час подорожі ми зустріли чимало цікавих людей. Незважаючи на різний вік, соціальний статус і долі, червоною ниткою у роздумах кожного проходять декілька ключових тез. По-перше, це абсолютна безнадія щодо найменших позитивних зрушень і змін. Як у країні загалом, так і в регіоні. До того ж, багато хто вважає, що краще вже не буде ніколи. Серед людей старшого покоління звучать роздуми на кшталт: «Раніше ми жили погано, але була надія, що легше буде дітям і внукам. Зараз ми живемо жахливо, а на нащадків чекають ще більш темні часи».
По-друге, чомусь тут поширена думка, що Україна перетворюється в країну, як мовиться, без керма і без вітрил. Хоча, номінально, в країні є — презедент, уряд, парламент, органи місцевого самоврядування. Так говорять, мотивуючи тим, що ні українці, ні обрана нами влада не впливають на прийняття ключових рішень щодо життєдіяльності і функціонування країни, яке залежить більше від зовнішніх сил, факторів і обставин.
Можна простежити також цікаву особливість, яка характерна, зокрема, й для Хмельницького. З поглибленням стагнації і відмиранням промисловості в регіоні, акцент ділової активності все більше зміщується в бік торгівлі. Інша перспектива у працездатного населення — виїзд за кордон. На Донбасі традиційним напрямом трудової міграції була і є Росія. Показова річ, з якою зіткнувся особисто. З Лисичанська чи Сєвєродонецька Луганської області значно простіше виїхати в Росію, ніж у сусідню Донецьку область. Автобуси на Москву, Астрахань, Краснодар, Ростов-на-Дону тощо, йдуть регулярно і в будь -який час. Квитки можна купити офіційно, прямісінько на автостанції, не кажучи вже про приватні перевезення в РФ, реклами яких у цих містах дуже багато.
Дехто звинувачує співвітчизників, які їдуть на заробітки до Росії, закидаючи їм «запроданство». Але в цьому немає нічого надзвичайного. Даруйте, та якщо людині немає гідного місця на своїй землі, без нормальної роботи, то під тиском зростаючих цін і тарифів вона, звісно, шукатиме кращої долі деінде. До того ж, у Росії часто знаходять роботу ті категорії людей, які на заході не затребувані. Насамперед це стосується людей старшого віку, які мають технічні спеціальності. Трудова міграція за останні роки тут теж посилилася. Якщо раніше більше виїжджали з маленьких, більш депресивних містечок, то зараз ця стихія тотально накрила весь регіон. Та чи може бути інакше, якщо власній країні ти не потрібен? Чому так сталося? Який вихід?
Відповіді на ці та інші запитання спробуємо знайти в наступних розповідях.