Для лейтенанта Григорія Матвійчука дев’яте травня 2014 року починалось як черговий напружений день у Маріуполі. Його підрозділ перебував у самому центрі міста, а неподалік чотири квартали зайняли бойовики, котрі мали твердий намір зі зброєю в руках відстоювати інтереси «Русского мира». Здавалося, що у святковий день сутичок не буде, та надійшла звістка: снайпер застрелив начальника місцевого ДАІ, підполковника міліції Віктора Саєнка, і всі зрозуміли – починається. З дахів та вікон прилеглих будинків по його підрозділу, який враз опинився в оточенні, відкрили шквальний вогонь.

«Все. Довго ми тут не протримаємось...» – майнула думка.
Як професійний офіцер внутрішніх військ, він чітко розумів, що солдати-строковики — не зможуть довго опиратись цій навалі, оскільки реального бойового досвіду ще не мали, а головне – техніки не було, тільки стрілецька зброя і декілька гранатометів. Вони ж приїхали сюди зі Львова на автобусах, а ще радянські бронежилети латали-перелатали, бо ті розсипались від старості. Перші смертельні поранення отримав старший солдат Богдан Шлемкевич, дві кулі прошили наскрізь старий «броник», але, стікаючи кров’ю, хлопець продовжував набивати патронами магазини до автомата командиру батальйону, допоки не втратив свідомість. У невеликих перервах між обстрілами по телефону викликали швидку, та місцеві загородили вулиці і не пропускали медиків до місця зіткнення. Від отриманих поранень Богдан помер. Лейтенант Матвійчук добре знав Шлемкевича, бо той проходив у нього курс молодого бійця. Григорій тоді дивувався, що юнак, будучи молодшим служником при церкві села Білоберізка Верховинського району Івано-Франківської області згідно з законом міг не служити, але пішов до армії… У той момент ніхто з підрозділу ще не знав, що Богдан прислужиться побратимам і після смерті...
Коли бій розгорівся з новою силою, то почулися постріли тридцятиміліметрових гармат бойових машин піхоти, це їм і на виручку, перестрибуючи через барикади, вилетіли БМП механізованої бригади з Білої Церкви. Завантаживши поранених та загиблого у військову техніку, батальйон став виходити з оточення. Коли нарешті вийшли з-під обстрілу, отримали наказ просуватися до аеропорту. Зібрали залишки автотранспорту, сформували колону, рушили. Раптом на півдорозі «Газон», який віз тіло Богдана, «заглох». Водії зібралися біля авто, але не могли зрозуміти, чому справна машина не заводиться. Аж раптом, обігнавши їх, до аеропорту на великій швидкості промчали декілька БМП. А ще за декілька хвилин з того боку почулися гучні вибухи: там чекала засідка. І тут «Газон» завівся! Бійці переглянулись, але ніхто нічого не сказав. Змінивши напрямок руху, автівки рушили на летовище.
Тоді лейтенант Григорій Матвійчук ще не знав, що тут, разом з полком «Азов», вони стоятимуть цілий місяць. Що будуть у нього три відрядження в зону бойових дій: у Слов’янськ, Дзержинськ, Попасну, Дебальцеве, Первомайськ, Костянтинівку, Красно- армійськ. Що буде нагороджений медалями «За оборону України», «За бойову звитягу», «Ветеран війни», що отримає звання капітана Національної гвардії України. Але Григорій часто згадував розповіді свого діда Григорія Хитряка, рядового Радянської армії, як їх, визволителів, зустрічала Європа в тій війні, що здавалася такою далекою…
Безглузді втрати й особиста звитяга
…Сто сімдесят п’ята танкова бригада, в якій служив рядовий Григорій Хитряк, відраховувала останні сотні кілометрів до Берліна. Григорій танк не водив, він на танку «катався»... зверху. Коли Т-34, ІС-2, КВ-1 «шурували» в наступ, його танковий десант вмощувався на броні і, ховаючись за баштою, сподівався, що і цього разу не отримають кулю, осколок, або й снаряд просто танкові в лоб, коли від десанту не лишається нічого взагалі.
Клянучи все на світі, тієї ночі вони увірвалися в якесь село, де німці бігали серед будинків і підпалювали їх, аби нічого не дісталося наступаючій армії. Спочатку вони просто отетеріли, побачивши три танки з піхотою на борту, та, швидко отямившись, зрозуміли, що це і є весь підрозділ. Нахабна нічна атака захлинулася у вуличних боях. Німці дістали фаустпатрони і бронетехніці настав кінець. Довелося відступати до своїх позицій.
– Най тобі трясця, штабна заразо, – відстрілюючись, він перебігав від воронки до воронки, намагаючись швидше вибратися з села. – Чого б це вам самим не взяти участь у цій нічній прогулянці?!
Їхній ударній групі командування поставило завдання витягти три танки, які застрягли в болоті за цим населеним пунктом ще вдень, а екіпажі покинули бойові машини, тож начальство вирішило атакувати та вирвати танки під носом у ворога. Планувати добре, а виконати без належної розвідки, артпідготовки та забезпечення – неможливо, тому в окопи до своїх повернулося лише шестеро. Крім загрузлих танків, втратили ще три боєздатних, і таких «операцій», коли людей кидали в «м’ясорубку», було чимало.
Другої ночі рядового Хитряка відправили в розвідку. Група на чолі зі старшим лейтенантом підкралася до околиці якогось села. Засіли, знаючи, що там мають бути німці. А де вони і скільки їх, – треба було з’ясувати. От Григорія і ще двох солдатів офіцер відправив «рознюхати», що там і як. Підповзли зовсім близько і у суцільній темряві все ж розгледіли на балконі другого поверху одного з будиночків постать. Певно, спостерігач, бо на першому поверсі у вікні було чути нетверезі голоси.
– Так, хлопці, – сказав Григорій, – я повзу далі, а ви лишайтесь. Якщо почнеться карусель, то тікатиму до вас, а ви вогнем мене прикрийте, хтозна скільки там їх.
Так і зробили. Зачаївшись під стіною, він побачив, що із середини кімнати світло пробивається крізь нещільну тканину на вікні. Цього було досить, щоб розгледіти понад десяток німців, які пили шнапс. Якоїсь миті вони покликали до себе і того, хто був на балконі. Він приєднався до компанії внизу, і – рядовий Хитряк чекати другого шансу не став, а прямо у вікно закинув гранату. Гахнуло, почулися зойки поранених. Розвідник крикнув: «Хенде хох!», і з приміщення з піднятими руками вийшли троє — двоє солдатів та офіцер.
– Камрад! Плєн, плєн!.. – волали, бо, видно, ця війна і їм осточортіла.
Освітивши ліхтариком кімнату, побачив ще дев’ять трупів.
– Оце так повезло... – подумалося. Звертаючись до принишклих німців, сказав: – Гаразд, плєн, так плєн…
Згодом до бойових нагород рядового Хитряка за цю «вилазку» додався й орден Слави ІІІ-го ступеня.
Потім він штурмуватиме Берлін, звільнятиме Прагу, де в одному із чеських містечок на околиці столиці побачить, як люди квітами і піснями зустрічають своїх визволителів. А ще, як люди відрами лили воду під гусениці танків, аби прибити пилюку. Ось така була вдячність чужого народу нашим солдатам за Велику Перемогу…

…Нова серія вибухів на околиці Маріуполя перекреслила спогади лейтенанта Матвійчука про діда. Стоячи біля злітної смуги, Григорій дивився на місто і думав: а чи буде тепер у нашого народу – спільна Перемога? Перемога над внутрішнім ворогом – над недолугими та злодійкуватими політиками, що більш ніж за чверть століття так і не об’єднали країну? Така перемога вкрай потрібна по обидва боки протистояння в двадцять першому столітті...
На фото, зробленому в Ярмолинцях: ліворуч капітан Національної гвардії України Григорій Миколайович Матвійчук, праворуч рядовий Радянської армії Григорій Степанович Хитряк, ветеран Другої світової, який декілька тижнів тому відійшов за межу вічності.