Саме таке бойове гасло 44-ої артилерійської бригади з Тернополя. На початку травня останній ешелон частини залишив буремний Донбас. Із дня створення підрозділу у 2014 році він виконував бойові завдання на сході. Нині частина вирушила на довгоочікувану ротацію, аби перевести дух і, зібравшись з новими силами, знову повернуться на фронт. Ця бригада є одним з найбільш боєздатних підрозділів українського війська і тут проходять службу дійсно, даруйте, «найзапекліші» бійці. «Подільським вістям» випала унікальна можливість кілька днів перебувати у розташуванні частини в останні тижні її дислокації на сході. Ми завітали на позиції частини, поспілкувалися з бійцями і трохи пожили буднями солдатів, які боронять державу на передових рубежах протистояння з ворогом.

Прості солдатські мрії
Зустріли мене надзвичайно тепло і привітно, адже і самим військовим був цікавий приїзд журналістів, бо в такому форматі зі «штатських» ЗМІ до них ніхто не навідувався.
З першої миті зустрічі з командиром бригади полковником Сергієм Барановим стає зрозуміло, що це сильна і вольова людина, яка віддає перевагу конкретним діям, а не пустопорожнім балачкам. Сергій Миколайович уважно вислуховує мене, прибулого, і коротко дає команду підлеглим: «Розташувати і нагодувати. Завтра журналіст працює з вами у підрозділах». Від попереднього коментаря для газети Сергій Миколайович дипломатично відмовився, зауваживши, що про ситуацію в бригаді краще розкажуть солдати.

Задля безпеки ми не можемо вказати місця базування підрозділу, зазначимо лише, що бійці тут забезпечені всім необхідним, тож про якісь звичні проблеми щодо постачання в армії говорити не доводиться. Перше, що особливо вкарбувалося в пам’яті в приміщенні командного пункту — дитячі малюнки з привітаннями солдатів із Великоднем, які висять в їдальні. Їх нещодавно привезли волонтери. Для бійців ці шедеври, створені маленькими художниками, є дуже важливим стимулом і мотивацією, яка підтримує їх навіть у найскрутніші моменти. «Це гріє серце, мов лікувальний бальзам зцілює душу», — каже за вечерею один із бійців, вказуючи на малюнки.
Загалом кухня тут потребує окремої похвальної розповіді. Бійців дійсно годують дуже смачно, тож до дівчат-кухарів тут окреме шанобливе ставлення. Ми ж, скуштувавши солдатських харчів, можемо тільки коротко констатувати, що це не перебільшення.
Особливістю 44-ої артилерійської бригади є і те, що тут служить дуже багато наших земляків з Хмельниччини. Ось і «шефство» наді мною бере старшина Анатолій Коцюба з Полонного. Анатолій Терентійович знайомить мене з бійцями, з якими буду жити. Після видачі спального мішка — коротка екскурсія територією штабу. Старшина Коцюба воює в 44-й бригаді з 2017 року. «Служба проходить добре, немає на що скаржитися», — коротко розповідає про умови Анатолій, хоча за цією скромністю ховається маса пережитих емоцій та далеко не найприємніших вражень, адже у війні мало чого приємного.
Обов’язки у пана Коцюби як у батька великого сімейства, а саме, щоб усі бійці були забезпечені необхідним, вчасно нагодовані і «чемно» себе поводили. «Треба дивитися, аби ніхто не робив ніякої шкоди, пильную всіх і молодих хлопців, і таких вже як сам поважних літ дядьків», — жартує старшина.
І справді, віковий різнобій тут великий — від 22-23-річних хлопців до солідних і досвідчених чоловіків далеко за 50. Однак тут панує характерна атмосфера, яку можна назвати не інакше, як бойовим побратимством. Незважаючи на вік, соціальний статус і звання, серед військовослужбовців панує дух надзвичайно сильної солідарності, що дуже велика рідкість у нашому буденному житті.
Останніми тижнями перед заміною в повітрі витає очікування швидкого повернення додому. Хтось поривається побачити рідних, сім’ю, дітей, батьків і онуків. Хтось вже бачить себе з вудкою на березі річки чи ставка в атмосфері самотнього умиротворення, чи в компанії близьких друзів. За тривалий час сумлінної і самовідданої служби з ризиком для власного життя і здоров’я, ці маленькі мрії, найменше, на що заслужили бійці.
«Якби всюди були такі командири, то ми давно виграли б війну»
Моральний і бойовий дух воїнів надзвичайно високий. Це краще за будь-яку ефективну зброю вселяє віру в стійкість наших Збройних сил. Ці якості не в останню чергу залежать від командування.
«Нашого командира хлопці дуже поважають і це не порожні слова, для солдатів це дуже багато значить. Як-
би в нашій армії було більше таких командирів, як полковник Баранов, ми давно виграли б війну. Тільки не пишіть, що я це казав, бо ще хтось подумає, що підлизуюсь до командування, а я говорю про реальні речі», — каже один із бійців.
Це не поодинока висока оцінка командира бригади, бо серед солдатів його авторитет справді надзвичайно високий, і це додає артилеристам сили і віри, адже для будь-якого бійця є критично важливим довіряти і покладатися на свого командира.
Ми не могли не поцікавитися тим, як складаються стосунки у солдатів із місцевим населенням, адже часто доводиться чути про вороже ставлення східняків до наших бійців. На жаль, Лисичанськ не виняток. Ставлення тутешнього населення коливається від обережної підозри до вкрай негативного сприйняття. Звісно, є і ті, хто підтримує військових та висловлює їм свою подяку словами і конкретними справами. Та таких, на жаль, небагато. Бійці розповідали про випадки, коли місцеві відкрито висловлювали їм своє ставлення, закликаючи «забиратися звідси», обзиваючи «бандерами». Прикро, але це реальність!
«Спочатку треба закінчити війну»
Ранок розпочинається о 6.00. О 6.10 ранкова зарядка в дворі, яку особисто проводить полковник Баранов. Близько 7.00 розпочинається сніданок, а ближче восьмої — загальне шикування, політінформація і доведення командиром бригади поточних завдань. Разом із заступником командира з виховної роботи Андрієм Бойком на цілий день виїжджаємо в «турне» бойовими позиціями бригади.
Про печальний стан доріг на Луганщині і Донеччині ми вже згадували у попередній публікації. Автолюбителям, м’яко кажучи, не сподобалися б тутешні артерії сполучення, які швидше можна назвати напрямками. Дивує і те, що відсутні подекуди навіть елементарні орієнтири. Наприклад, вказівники населених пунктів. Їдеш собі через якесь село і тільки Богу та навігатору відомо, де ти зараз знаходишся.
Попри те, що використання великокаліберного озброєння заборонене Мінськими домовленостями і гармати артилеристів мають мовчати, бійці не сидять без діла. В першу чергу, солдати напрацьовують і вдосконалюють навички в роботі з технікою. Без інтенсивних бойових дій, досвід вже «обстріляних» бійців надзвичайно важливий для «новачків», яким ще потрібно багато чому навчитися. І шкода тут вимірюється не роками, а участю у реальних бойових зіткненнях. Ось як у зовсім молодого Вадима Михайлюка з Ямполя Білогірського району, який у бойових навичках дасть фору будь-якому старшому товаришу. Двадцятидворічний Вадим нині вже командир гармати. Бойовий шлях хлопця розпочався ще у 2014 році у добровольчому батальйоні «Донбас-1». В 44-ій бригаді Вадим служить вже два роки. «За ці 4 роки я встиг побувати на всіх напрямках фронту за винятком Маріупольського. В умовах відсутності бойових дій щодня проводимо тренування, аби бути готовими у будь- який момент виконати наказ і вступити в бій. Поки що ми чекаємо, але є надія, що нам дадуть наказ звільнити окуповані території. Домовлятися з ворогом немає сенсу, потрібно діяти, і ми до цього завжди готові», — каже Вадим.
На запитання про сім’ю, хлопець відповідає, як годиться справжньому солдату: «Спочатку потрібно закінчити війну. Про створення сім’ї думатиму, коли настане мир. Зараз нам треба боронити Батьківщину і перейматися її майбутнім. Крім нас, цього нікому робити».