У затишному будиночку в центрі Старокостянтинова журналістська доля звела мене з особливою людиною  — Нурушем Захрабовим. Слухав його і не вірилося, що  Нурушу Гейдаровичу виповнилося сто років. Проте чоловік, який воював ще у фінську війну, сидів навпроти і не кваплячись, детально розповідав про події, які відбулися майже вісімдесят років тому.

…Зима 39-го була такою лютою, що в українських селах вимерзли горіхи. Про це в листах із дому читали солдати в болотистих лісах Фінляндії. А там мороз заповзав в усі щілини, намагаючись своїми лещатами стиснути на смерть тисячі людських тіл, які заповнили по вінця окопи на передовій. Всі знали — зараз почнеться генеральний наступ на лінію Маннергейма, всі знали — там зустрінуть так гаряче, що й морозу не помітиш і кожен розумів — цей день переживуть не всі.
Нуруш Захрабов пильно вдивлявся в обличчя бійців свого кулеметного відділення, котрі за місяці боїв стали рідними. На десять воїнів  — сім національностей, та вони, як одне ціле, бо перед смертю всі рівні. А смерть у тих лісах чатувала на кожному кроці. Для фінських снайперів ця війна перетворилася на спортивний тир, а цих живих «мішеней» з СРСР нагнали стільки, що й патронів не вистачало. Коли червоноармійцям вдалося захопити снайпера, дивувалися їхній екіпіровці: фіни одягались значно легше, ніж наші, бо звикли до цих морозів, а в Нуруша, як і у кожного, хто прибув із Середньоазіатських республік, від холоду крутило руки-ноги і навіть голову. Його підрозділ одягнули дуже добре, видали теплі підшоломники, кожушки, вовняні шкарпетки. Смачно годували, але ж... Привезли «наркомівські» сто грамів — горілка замерзла, тоді привезли спирт, і що? Нуруш — азербайджанець, шаріат не дозволяє алкоголь, тож виживай, воюй, перемагай, як можеш. Спирт використовував як дезінфекуючий засіб і для технічних цілей.
Фіни ж були дуже добре підготовленими, як фізично так і  психологічно. Нуруш не пригадував, щоб на допитах вони виказували секрети чи невдоволення Маннергеймом. Зрадників серед них не було. А про їхні інженерні споруди і говорити марно: двадцять-тридцять метрів залізобетону під землею ніяка бомба не проб’є, а від броньованих капонірів гарматні снаряди відскакують, як горіхи.
  От і питання: скільки нас залишиться після штурму? — веде розповідь Нуруш Захрабов. — Шкода хлопців, підготовлені добре, і «Максим» наш злісний, та стрічки з набоями матерчаті, другому номеру кулемета треба підійматися мало не на весь зріст, аби подати задубілу стрічку,  і це під носом у «кукушки», тобто снайпера.  
Такі невеселі роздуми крутилися в голові двадцятилітнього азербайджанця Нуруша Захрабова, рядового Робітничо-Селянської Червоної Армії  перед вирішальним наступом. Нарешті загула важка артилерія, почалася артпідготовка. Здалося, що навіть час уповільнив ходу, бо важкі снаряди «перекопували» приховані позиції фінів, наближаючи старт солдатського: «Ура!!!», коли тисячі горлянок заволають цей бойовий  смертельний клич...  Відділення рвонуло в наступ, аби кулеметним вогнем  придушити стрілецьку оборону на протилежному боці, щоб жоден фін навіть голови не підняв! Але це за теорією. Супротивник, як завжди, вдарив точно перед своїм переднім краєм. На відміну від нашої артилерійської навали, обстріл їхніх гармат був не масованим, але дуже влучним, вибухи рвали наступаючих на шмаття. За мить свіжа воронка з’явилася і на шляху відділення Захрабова, тож вся група з кулеметами пірнула туди. Задерши ноги догори, шмигонув і Нуруш, але куля снайпера дістала його в ногу. «Слава Аллаху, здається, кістку не зачепило», — простогнав Нуруш, намагаючись ворушити ногою.
Поки зняли набряклий від крові валянок, поки  перев’язали, ногу обморозив, — повертаючись думками в минуле, розповідає Нуруш Гейдарович. —  Поранення загоїлось швидко та обмороження лікував три місяці в госпіталі в Ленінграді. Медики так і не змогли повністю позбавити мене від цієї проблеми.
Ще з десяток разів смерть пройшла поруч із Захрабовим у Другій світовій. Мав нові поранення, але фінська «позначка» все життя дошкуляє найбільше.
  Командування Червоної Армії зробило певні тактичні висновки із провальної фінської кампанії.  У Вітчизняну  бойовий наступальний стрій, ешелонована оборона формувались інакше, а великі втрати сталися не через відсутність підготовки у військових, а через неправильні стратегічні та політичні рішення.
...Сімдесят два роки Нуруш Захрабов проживає в Україні, тут знайшов кохання всього свого життя — Надію Давидівну, з якою створив сім’ю. Двадцять шість років працював директором радгоспу, десять років — в райкомі партії. Фронтовик-азербайджанець нагороджений п’ятьма бойовими орденами, двома орденами за мирний труд.
— Моє покоління не лише звільняло Україну, а й  об’єднало її в одне ціле та наполегливо відновлювало народне господарство. Нині ветеранам дуже образливо за рідну державу, яка доведена до жахливого стану. А нам так хочеться бачити Україну мирною і заможною, — дивлячись мені у вічі, завершив свою розповідь цей заслужений  поважний чоловік.