Декілька десятків кілометрів і ми прибуваємо на позиції протитанкової батареї. Цей підрозділ прикриває потенційно небезпечний напрямок, який супротивник може використати для стрімкого танкового прориву. «Тут підрозділ швидкого реагування, в разі спроби прориву противника, ми зобов’язані дати відсіч і зупинити просування ворожої бронетехніки в глиб лінії оборони», — розповідає Юрій Кайгородов.
Юрій — родом з Меджибожа, на війні від самого її початку. До 2015 року служив у піхоті, брав участь у боях за Мар’їнку під Донецьком. Із 2016 року служить в артилерії. За цей час дослужився від водія тягача до командира взводу.
«Спочатку армії як такої і не було. Забезпечення вкрай погане, все трималося на волонтерах, — згадує Юрій. — Уже на третій день після прибуття в зону бойових дій нас обстріляли, тоді і зрозумів, що таке війна. Це було «незабутньо». З часом до цього починаєш звикати. Головне, для тих, хто вже «обстріляний» передавати досвід молоді, яка ще взагалі нічого не розуміє. Головне знати своє завдання і чітко його виконувати, а не «геройствувати», безцільно ризикуючи своїм життям.
До війни Юрій Кайгородов працював в охороні в Хмельницькому. Нещодавно, під час останньої відпустки, боєць вдруге одружився і з нетерпінням чекає повернення додому до своєї дружини.
Бойове товариство з Хмельниччини
Черговий переїзд і ми вже в розташуванні другого дивізіону. Цей підрозділ, мабуть, найбільш «багатий» на хмельничан. Бойове побратимство земляків шикується для фото: «Як побачать знімок, то всі дівчата вдома наші будуть!», — жартують бійці.
Водій Сергій Мастуненко з Волочиська в 44 артилерійській бригаді вже третій рік, але перше бойове хрещення прийняв ще у 2015 під Дебальцевим. «Перший бій був уночі, — згадує Сергій. — Все у вогнях, заграві, видно як у білий день. Це дуже важко передати і описати словами, аби зрозуміли ті, хто ніколи цього не бачив і не переживав. Про смерть ти якось і не думаєш, лише машинально метикуєш, куди тобі краще відійти, аби в тебе не вцілили».
У Сергія Миколайовича вже двоє онуків, які зовсім нещодавно пішли до школи. До війни чоловік їздив на заробітки, та зараз його як ніколи раніше потребує Батьківщина, яка опинилася у серйозній небезпеці. «Ми готові йти вперед і давати відсіч ворогу, але на мою думку, проблему потрібно розв’язувати миром. Якщо вдаватися до силового варіанту, то буде дуже багато жертв серед мирного населення, а прості люди і з цього, і з того боку фронту просто хочуть жити в мирі», — каже пан Мастуненко.
Віктор Гончарук родом з Плужного, що на Ізяславщині. В артилерії вже рік і три місяці. До початку бойових дій працював у міліції на посаді оперативного чергового. Віктор Олександрович виховав доньку і сина, яким 22 і 24 роки. Дітьми батько дуже пишається, це його гордість і найважливіший життєвий орієнтир. «Ми повинні бути тут і стримувати ворога, — розмірковує пан Віктор, — крім нас, цього робити нікому. За все своє життя я об’їздив чимало країн світу. Різне бачив, але такого багатства, яким наділена наша рідна Україна не зустрічав ніде. Шкода, що ми не вміємо цим користуватися. Війну потрібно закінчувати і вже зараз думати про відбудову країни і її подальший розвиток. Треба дбати, шанувати свою землю і господарювати на ній так, аби не було соромно перед нащадками, яким ми її залишимо».
В Олександра Кравчука з Білогірщини теж за плечима служба в міліції на посту начальника районного відділу, а ще досвід воєнної кампанії в Афганістані: «Цю і ту війну не можна навіть близько порівнювати. Зовсім інший розмах і масштаб. В Афгані воювали переважно стрілецькою зброєю, а тут у ворога все що завгодно, є й таке, чого в нас немає». У 44-й бригаді Олександр Миколайович з червня 2017 року. Син пана Кравчука пішов слідами батька і зараз служить у поліції. Він, як і батько, теж на фронті, тільки на фронті боротьби зі злочинністю.
Артем Барінов з Ізяслава – людина в підрозділі особлива, бо має дуже відповідальну посаду кухаря. Як відомо, голодний солдат – не солдат, тож на Артему лежить не менша відповідальність, ніж на командирові підрозділу. «Забезпечення у нас хороше, раціон доволі різноманітний. Делікатесом на фронті вважається салат «Олів’є», його готую на свята і на новий рік по кілька великих тазиків», — ділиться своїми секретами Артем. Хлопець дуже чекає на повернення додому, аби якнайшвидше побачити двох свої діточок, яким лише один і три роки.
«Як тільки стемніє — починається стрілянина»
Останній пункт призначення – Попасна. До лінії фронту тут буквально подати рукою. На майданчику біля старої техніки клопочеться Віталій Козуб з Ізяслава. В АТО він вже півтора року, а загалом службі армії віддав аж цілих 26 років, служив раніше в спецназі. Сини теж обрали військову кар’єру, молодший служить морпіхом, а старший вже командує дивізіоном.
«Війна непроста тим, що у нас з ворогом однакове озброєння і тактика ведення бою. Там теж воюють хороші специ, а не якісь там шахтарі, як вони розповідають, — каже пан Козуб, — Тут як тільки стемніє — починається стрілянина. Останнім часом ситуація загострилася. Місцеві ставляться до нас вороже. Нам говорили, що 80 відсотків місцевих проти нас. Ми з ними особливо не контактуємо без потреби, нам своє робити. Ворог свою справу знає, і ми тут, аби він пішов далі».
Юрій Барановський із Нікополя спочатку не планував залишатися в армії, але все сталося інакше: «Мене мобілізували у 2015 році. Думав, відслужити термін і все, але вирішив залишитися і підписав контракт. Час тут минає по- особливому, дуже швидко. Я вирішив служити далі, бо країна зараз у дуже великій небезпеці і комусь потрібно її захищати, аби вона не дісталася ворогу. Одне лише гнітить — сумую за домом і родиною, але в нас дуже хороший колектив, злагоджений, дружний, як друга сім’я».
Готов до нових завдань
Усе ж, з другої спроби, таки вдалося вмовити командира бригади дати короткий коментар. Полковник Сергій Баранов не надто любить пафосні слова, тим паче бойовий шлях 44-ї артилерійської говорить за себе промовистіше, аніж будь-які фрази.
— Сергію Миколайовичу, бригада готується до виходу з зони бойових дій, підрозділ справився з поставленими завданнями?
— Бригада з моменту її створення у 2014 році достойно і з честю виконує свій обов’язок. Частина брала участь у бойових діях на Луганському напрямку, в районі Дебальцевого, Волновахи та інших точках. Максимально вдалося зберегти людей, що надважливо, а також матеріально технічні засоби. Зараз ми з високо піднятою головою виходимо на ротацію для відновлення боєздатності. Людям потрібен відпочинок, аби з новими силами бути готовими виконувати чергові завдання.
— Наскільки мені відомо важлива робота проводилася і на місці постійної дислокації бригади?
— Так, поки частина воювала на сході, вдалося відвідувати військове містечко. Ми відновлюємо навчально-матеріальну базу, отримали нові комплекси для навчання особового складу. Частина активно бере участь у житті Тернополя і області. Ми плідно співпрацюємо з волонтерськими організаціями з усієї країни. Максимально намагаємося допомагати сім’ям наших військовослужбовців. Для дітей наших бійців регулярно організовуємо відпочинок на Чорному морі. Зараз також планується виїзд дітей на відпочинок у Карпати, з цим нам допомагає волонтерська організація «Схід і захід — разом!». Особливу увагу приділяємо питанню забезпеченню військових житлом.
— У бригаді служить чимало хмельничан. Як на ділі зарекомендували себе наші земляки?
— До трьох відсотків особового складу частини хмельничани. В бригаді склалися дуже дружні, щирі стосунки. Даруйте, але Збруч не розділив нас!
Попереду в бригади етап відновлення та інтенсивної підготовки до нових завдань. Скоро цей підрозділ хвацьких бійців знову повернеться на схід, адже їхні навички, знання, досвід і відвага як ніколи потрібні Батьківщині, яку вони готові самовіддано боронити душею і тілом до повної перемоги над східним агресором.
Gismeteo 
