Надрукувати
Категорія: Портрети
Перегляди: 794

Останні дні відрядження провів у районному центрі Торецьк Донецької області. Наше перебування там припало на час  відносного спокою перед нинішнім загостренням на фронті.

«Місто, яке  розчиняється»...
Саме містечко справляє на новоприбулого вельми гнітюче враження. І це не просто  неромантична сірість депресивних маленьких містечок Донбасу. Нині темні фарби  ще більше згустилися і цьому безпросвітному сюжеті. З одного боку, за роки конфлікту місцеві жителі вже звикли до напруженої ситуації, але все ж побоювання того, що фронт почне рухатися, дуже високі. Обстрілів в Торецьку не було вже давненько, але артилерійську канонаду тут добре чутно, особливо вночі (адже  непідконтрольна Горлівка всього за 18 кілометрів).
По діловій сфері міста серйозно вдарив розрив зав’язків з Донецьком, центром господарського анклаву в регіоні. Багато підприємств, в першу чергу дрібні і середні, закрилися через блокаду лінії розмежування, яка, немов ножем, розрізала усталені ділові зв’язки області.
З «живих» підприємств — кілька шахт і хлібокомбінат. «У нас тут  три шахти», — каже пенсіонер Михайло. Одна вже не працює, дві інші якось там «пихтять», але людям затримують зарплату, розраховуються частинами...»
Важко не дивуватися, прогулюючись майже безлюдними вулицями. Більше народу можна зустріти хіба що в центрі і біля автовокзалу. Типова картина в Торецьку — стрункі ряди покинутих будинків. Деякі збезлюдніли вже давно і зяють пащами  розбитих вікон. В інших будинках ще зовсім недавно жевріло життя, але тепер у них теж порожньо. Закриті лавки, аптеки, закусочні і чебуречні. Кінотеатр із замурованими входом і вікнами потопає в чагарниках...
«Наше місто ніби розчиняється, — зітхаючи каже автомеханік Сергій, — кругом морок і безгосподарність. І раніше жилося не особливо, а зараз взагалі біда. Люди їдуть, хто куди, в основному в Росію, залишаються одні старики, і тих скоро зі світу зведуть. А що тут робити молодим і здоровим? Чекати чудес?
«Чоловік поїхав на заробітки в Росію, — каже Тетяна, що сидить на лавці в парку, наглядаючи за маленькою донькою. — Він не особливо хотів кудись їхати, бо за натурою домосід, але життя змусило. Поки тут було сяк-так, стиснувши зуби можна було миритися, але народилася дитина, на роботі почалися скорочення, зарплату видавали жалюгідними крихтами. Я і сама не хотіла, щоб він їхав. Мотається нині туди-сюди. Робота важка, але хоч гроші платять нормальні. Знайомі взагалі поїхали і залишилися там цілою родиною».
Ціна української пенсії
Пошуки ночівлі в Торецьку закінчилися швидко. Оскільки  в містечку лише один готель, то вибирати не було з чого. Хоча на фасаді «Іліташ» і написано «готель», за фактом умови тут невибагливого гуртожитку. У невеличкій кімнатці два старі ліжка, розбитий стіл і телевізор. Коштує це задоволення всього 150 гривень за добу. До речі, в наборі каналів «ящика» не вдалося виявити жодного українського. Можна подивитися п’ять російських і три «ДНРівські» канали: «Новоросія ТВ», «1-й республіканський» і «Оплот». Однак дуже дивно було згодом дізнатися про заяву президента Порошенка, що, мовляв,  на Донбасі встановлені «глушилки» і «агресивна пропаганда» припинена. Схоже, хтось добре нагрівся на тих міфічних пристроях.
Постояльці «Іліташа» — найрізноманітніші люди. Багато з непідконтрольної території, які зупинилися тут на кілька днів вирішити справи. Серед прибулих з іншого боку фронту є особлива група — пенсіонери-«туристи». Один з них і став моїм сусідом на вечір.
Аркадій Кіндратович приїхав із Шахтарська. Незважаючи на те, що йому вже 70 років, виглядає він вельми міцним і активним дідусем. За його плечима 35 років стажу роботи шахтарем в рідному містечку. Його шахтарська пенсія становить 3,5 тисячі гривень. «У мене ще дуже хороша пенсія в порівнянні з іншими, гріх скаржитися, — каже Аркадій Кіндратович, пригощаючи мене печивом і домашнім трав’яним чаєм. — У тих, хто працював у гуманітарній сфері, вчителі або культпрацівники,  пенсія тисяча триста гривень. Далеко не кожен може поїхати і забрати свої гроші, як я. Багато зовсім старих і немічних, не кажучи вже про інвалідів. А комусь і не хочеться їхати за тією жалюгідною тисячею, якщо тільки на дорогу туди-назад витрачаєш 300-400 гривень. А правила такі: не з’явишся сюди відмітитися в пенсійному раз на два місяці, і все — пенсію забирають. Я так і роблю, щомісяця за пенсією не їжджу, накладно і дорога важка. Сьогодні мені пощастило: о четвертій ранку виїхав з дому і майже в одинадцять  вже був тут. Швидко вийшло, була пільгова черга, де старих і з дітьми малими пропускають. А потрапиш в загальну чергу — замаринуєшся. Далі ДНРівский блокпост, згодом український, кругом перевірки і обшук».
— Автобуси з того боку ходять до блокпоста?
— Потрібно заздалегідь замовляти і домовлятися на конкретний день. Набираються люди, тоді і їдемо.
— А якщо не відмітитись і втратити пенсію, ну не змогла людина, наприклад, вчасно приїхати?
— Це нікого не хвилює, не з’явився — грошей немає. Потім потрібно приїжджати сюди, жити тут два тижні, чекати поки тебе перевірить інспектор, «живеш» ти тут чи ні. Заново подаєш документи, чекаєш рішення, але не кожен може дозволити собі оплатити все  це. Чого варто тільки жити тут стільки часу. Хто втрачає пенсію, то безповоротно. Постав, будь ласка, будильник на 5:30, мені вранці на автобус додому, а телефона я не брав, все одно у нас там зв’язку немає, яка з нього користь.
Стежками «туристів»     з іншого боку фронту
Перший автобус до КВВП Майорськ відходить з автостанції Торецька о шостій ранку, наступний рейс — о 6:50. Цікаво, що квитки в касі на ці рейси купити не можна. Вам запропонують маленький папірець з номером, за яким потрібно телефонувати і бронювати місце. Хто займається цими перевезеннями — незрозуміло, але гроші йдуть повз офіційні каси.
О 6:40 на автостанції вже стоять два «бусики», люди неспішно вантажать поклажу і займають місця в салоні. Водій звіряється з числом пасажирів за списком, питаючи останні цифри мобільника і збирає гроші. Поїздка коштує 70 гривень. Абсолютну тишу ранкової сонливості і задуми порушує розмова двох жінок у передній частині салону, які обговорюють смішну назву магазинчика на автостанції.
— «Тисяча мілачей», це російською чи українською так безграмотно?
— Напевно, заради сміху написали, а яка різниця російською чи українською, всі ми з одного яйця вилупилися.
Рушили в дорогу. Водій вмикає радіо, розриваючи мовчання в салоні ритмічною музикою.
«Доброго ранку! У Москві вже сьома година. Сподіваюся, ви остаточно прокинулися, потанцювавши під нашу запальну музику?», — бадьоро мовить голос ведучого, на що салон реагує іронічним смішком.
Хоча їхати від Торецька до Майорська всього 11 кілометрів, дорога забирає майже 50 хвилин. Шлях пролягає через сусіднє село Шуми, дорогою, яку цілком можна назвати напрямком. Автобус їде без зупинок, затримуючись тільки на блокпосту для перевірки.
Вже майже восьма ранку, і  на пропускному пункті утворилася черга з автомобілів у кілька сотень метрів. На спеціально відведеному майданчику зупиняються автобуси для висадки пасажирів, далі — зона прикордонного контролю з перевіркою «по повній». З блокпоста можна виїхати в Торецьк, Бахмут і Костянтинівку. Відправлення за принципом збору пасажирів. В очікуванні клієнтів крутяться і приватники на легковиках.

На узбіччі дороги попереджувальні знаки «Обережно, міни!». Територія вздовж траси замінована. Непоодинокими є випадки, коли місцеві жителі підриваються на мінах в цьому районі, а останній інцидент стався зовсім недавно. «Дивися, не шастай тут по узбіччю, кругом міни», — суворо попереджує мене молодий хлопець-прикордонник, — Було недавно, пішла жінка садити город і підірвалася».
Незважаючи на безліч небезпек і близькість зони бойових дій, люди продовжують жити тут своїм особливим життям. «О, сьогодні під ранок добре так постріляли, — каже дідусь, висипаючи на узбіччя відро попелу, — Майже щоночі стріляють і під ранок. Ми тут вже звикли до цього, але все одно страшно. Молимося Богу, щоб не було ще гірше. Мені вже 78, старі, своє віджили, але зовсім не хочеться на старості такого життя. Страшно за молодих. Якщо раніше ми жили погано, але сподівалися на краще для дітей і внуків, то зараз ще гірше, а про майбутнє дітей і думати лячно. Їх чекають ще гірші часи».
«Дістало це все! Повертаюсь додому»
Друга ночівля в тому ж «готелі» дала можливість познайомитися з ще однією людиною, з цікавою непростою історією. Моїм сусідом став 54-річний Максим. Сам він з Азербайджану, але переїхав звідти ще в юності. В Україні знайшов дружину і виростив двох синів. Максим зупинився в Торецьку на один день залагодити справи і дня наступного вирушив у Донецьк.
«Наш будинок знаходиться за півтора кілометра від аеропорту. Коли в 2014-му почали бомбити, було моторошно. У сина будинок неподалік від нашого з дружиною, а у нього на руках 4-місячна дочка. Бідна дитина такий стрес отримала, що навіть напади гикавки починалися. Я вирішив відправити його з сім’єю в Баку, дружину відіслав до Одеси, а сам залишився «на господарстві». До обстрілів пристосувався: «лупили» за розкладом, і я вже знав, коли треба ховатися, а коли можна вийти погуляти. Благо, старі «сталінки» будували з укриттями в підвалах, хто ж знав, що це колись стане в пригоді. А воно ось як вийшло. Словом, довго я там теж не затримався — вирішив виїхати, коли «прилітати» почало у сусідні будинки. Забрав дружину з Одеси і переїхав до Слов’янська, але часто бував наїздами вдома. Син залишився в Баку, інший працює в компанії «Вода Донбасу». Це та, яка обслуговує злощасну фільтраційну станцію, котру обстрілюють постійно. Жити дуже складно. Важко знайти роботу. З донецькою пропискою на тебе дивляться з підозрою. Ми з дружиною працюємо як коні, а толку немає, бо все йде на їжу і комуналку. Тарифи просто космічні! Життя тут вичахло, до простого роботяги нікому немає діла. Дістало це все! Повертаюсь додому».
— Чи не боїтеся повертатися? Небезпека ще не минула...
— А куди подітися, тут ти нікому не потрібен, ставлення до тебе, як ніби ти комусь щось винен. Я якось пройшовся вулицею в нашому районі і жахнувся: 126 покинутих будинків нарахував. Нікого! Петровський, Куйбишевський, Київський райони були найбільш густонаселеними районами міста. Що там твориться зараз! Все перетворили в безлюдні руїни. Боляче дивитися.
— А хто зараз воює з боку «ДНР»? У нас кажуть, що є багато росіян.
— Є росіяни-добровольці, це переважно місцеві. Ополченців вже не залишилося. З охочими вступити в підрозділи підписують контракт.
— Як ви думаєте, що буде після закінчення війни?
— Складно сказати. Дуже багато болю і образ накопичилося. Людей нацькували один на одного, як собак. До речі, журналісти зробили в це чималий внесок. Як зараз пам’ятаю цього п...са Будкевич (Богдан Будкевич, зараз ведучий на каналі «Еспресо» — авт.), який по телевізору сказав, що на Донбасі проживає півтора мільйона зай-
вих людей. Таке не забувається. Звичайно, дуже хочеться, щоб це безумство припинилося. Я хочу, щоб наша велика родина знову зібралася разом, щоб приїхали всі родичі. Це не передати, коли 60-70 наших збираються дружно разом і відпочивають. Сім’я — остання радість у цьому житті!