Мій батько, Михайло Львович, народився в переддень Дня журналіста. Із 67 років життя майже сорок віддав цій улюбленій професії. Тридцять п’ять із них пропрацював у редакції газети «Радянське Поділля» і її правонаступниці — «Подільських вістях». У цій же редакції деякий час пропрацювала і моя мати — Валентина Костянтинівна, яка теж словом, пером і мікрофоном служила людям. Обіймала посаду секретаря обласної організації НСЖУ.
Тож, перебуваючи в залі Хмельницької обласної ради з нагоди вшанування своїх колег, я, журналіст із сорокарічним стажем, вирішив поглянути на урочистість очима своїх батьків. Із вдячності.

Як патріоти України і рідного краю вони напевне би засмутилися від того безладу і негараздів, які панують у державі, заплакали би, побачивши зруйновані підприємства і вимираючі села, а ще їх би вразила відсутність реальної турботи про свободу слова. У часи їхньої діяльності кваліфіковані журналісти були нарозхват і належали до шанованої в суспільстві професії.
Тепер же більшість редакцій ледве зводять кінці з кінцями, а журналісти отримують чи не найнижчу у державі зарплату. Сукупний тираж газет Хмельниччини впав на порядок. І не тому, що журналісти стали гірше писати. Просто одна газета коштує, як півбуханки хліба. Більшості людей бракує грошей на їх передплату.
Ось і вся ціна балачок про світові цінності, свободу слова і вільний доступ до джерел інформації. Фактично ми будуємо демократію для глухонімих. Одні втрачають можливість сказати, а інші — почути. Суспільство, де занепадає двосторонній зв’язок із народом, стає великим базаром. У ньому на перших місцях купівля-продаж та маніпуляція свідомістю.
Про це неможливо забути навіть у день професійного свята.
Хоча безумовно відрадно, що очільники області напередодні згадують про журналістів. Когось із них відзначають і нагороджують.
Голова облдержадміністрації Вадим Лозовий і голова обласної Ради Михайло Загородний вручили почесні грамоти колегам з нашої редакції Роману Губрієнку, Наталії Остапчук, Вірі Ісаченковій, Тетяні Кірик, Світлані Дубіцькій.
Від імені Національної спілки журналістів України, голова її обласної організації Петро Лічман вручив грамоти «подільськовістянам» Юлії Здибель, Лесі Садомській, Віктору Кривошиї та автору цих рядків.
Петро Лічман також вручив дипломи лауреатів обласної премії імені Дмитра Прилюка за кращу публіцистичну роботу в галузі журналістики у 2018 році Петру Воробею за цикл нарисів, надрукованих у газеті «Подільські вісті» та колективу авторів у складі Віктора Адамського, Богдана Крищука та Юрія Телячого за науково-публіцистичне видання «Просвіти» Поділля у добу Директорії УНР (1918-1920 р.р.)»
На зустрічі пролунали резонні заклики, до об’єктивного висвітлення подій, своєчасного інформування людей, створення у них гарного настрою.
Я люблю рідний край і пишаюся ним, тож цілком розділяю пропозицію створювати позитивний імідж Хмельниччини. Представники влади — ділом, а журналісти — словом.
Однак не можу не зауважити, що, якщо після останнього різкого стрибка цін на папір у два з половиною рази, друку і доставки часописів, останні раптово помруть, то піднімати престиж рідного краю стане неможливо. А до користування інтернетом більшість наших читачів, особливо із віддалених сіл ще не скоро будуть готові.
Тож найкращим подарунком для читачів і, безсумнівно, журналістів, стала би «Програма підтримки та розвитку місцевої преси». Особливо тих видань, які є візитівкою Хмельниччини, і яким люди звикли довіряти із покоління в покоління.