Смерть обирає кращих? Тих, хто її, як і ворога, не боїться, хто стає на захист батьківщини, своїх рідних — мужньо, у повний зріст... Але смерть несправедлива — чому вона забирає молодих, у матерів — синів, у маленьких діток — батьків?.. Чому?! Бо це війна, скажете? А чому і далі триває ця війна, неоголошена, підступна, стократ усіма проклята? Чому досі повертаються додому наші у хлопці у трунах, і розриваються від горя материнські серця й помирають разом з їхньою дитиною...

 27 липня минуло чотири роки, як на пункті пропуску Довжанський на кордоні з Росією загинув офіцер-прикордонник Олександр Дзюбелюк. За кілька днів до того, 23 липня, Сашко зустрів свій двадцять четвертий день народження...
 А десь за два тижні до загибелі дзвонив до матері й просив її, аби молилася за нього і його хлопців, розповідала сама Антоніна Володимирівна, мати, ще тоді, у 2014-му. Син дуже хотів вірити, що вбереже їх материнська молитва, й ворожі кулі оминуть. Але під шквальним мінометним обстрілом не вцілів ніхто...
 За особисту мужність і героїзм, виявлені під час захисту суверенітету та територіальної цілісності країни, капітана Олександра Дзюбелюка у серпні 2014-го було нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
 А у минулому, 2017 році, його іменем назвали вулицю у рідній Новій Ушиці, де він виріс. І тепер батьки живуть на вулиці імені свого сина...
 Цьогоріч, у день загибелі офіцера-прикордонника, знову прийшли до його могили батьки, рідні, друзі. Приїхали до Нової Ушиці й представники Національної академії Державної прикордонної служби України на чолі із заступником ректора з персоналу Оленою Волобуєвою. Саме цю академію свого часу закінчив Саша, отримавши омріяну професію військового. До могили поклали квіти, вшанували пам’ять Олександра хвилиною мовчання.
 Заквітчали могилу загиблого героя, так, ніби гільце до весілля. Скажіть, якщо хто знає, як пережити це батькам? Як втриматися їм у житті, як примиритися з вічним болем?..
 Ще, дякувати Богу, молодша донька у них є — Оленка. Вони з братом були найщирішими друзями — такого друга у неї вже не буде... Але підростає у їхній родині ще один Олександр — синочок Оленки, якому незабаром два рочки виповниться. Маленький Сашко ніколи не побачить свого дядька, але, впевнена, виросте такою ж світлою людиною, як той. І буде захисником — мамі, татові, бабусі й дідусеві. Тільки б не було війни...