...На тебе не перестаю молитись,
Та кожному своє Господь дає.
І як би довго ниточці не витись —
Початок і кінець у всого є...

Олександр Борщун, автор цих рядків, народився в 1974 році в селі Великий Жванчик Дунаєвецького району в сім’ї звичайних трударів. Саша часто згадував свій великий сад, його запах навесні... Він був старшим братом для сестер Люби та Галі, яких вибавив змалечку.
З дитинства тягнувся до мистецтва, зокрема до музики, любив співати. Вступив до Кам’янець-Подільського училища культури на відділення «Керівник академічного хору». Згодом влаштувався в рідному селі вчителем музики та образотворчого мистецтва. Організовував концерти в сільському клубі, намагався прищепити мистецтво кожному. Його згадують як щиру та відкриту людину. Де був Сашко, там звучала пісня, там була позитивна атмосфера.
Зустрівши Інну, він переїхав до Хмельницького. Ясна річ, аби забезпечувати сім’ю із трьох чоловік, бо в дружини був син від попереднього шлюбу, хапався за будь-яку роботу. Вечорами падав від постійної втоми, бо працював вантажником. Та ніколи не нарікав, сприймав усе, як належить справжньому чоловікові. Згодом у них народилася донечка Дарина.
Щастя затьмарила біда — Сашко травмував ногу. Почався запальний процес кістки. За час лікування йому зробили 15 операцій. Через нервове виснаження захворів на цукровий діабет.
Сашка бачили спершу з паличкою на вулиці, потім він ходив лише по квартирі, а далі вже не підводився з ліжка...
Дружина Інна після цього трагічного випадку поїхала на заробітки за кордон, де перебувала її мати. Тож Саша залишився сам із двома дітьми. Та в силу свого стійкого характеру жодного разу не скаржився, якось пристосувався, готував їжу, навіть чистив картоплю, лежачи в ліжку, заплітав волосся доньці.
Проте згодом дружина влаштувала там особисте життя, а коли повернулася за рік до його смерті, то розлучилася. І Саша проживав з донькою. Було нестерпно боляче, бо колись залишив малу батьківщину та поїхав до чужого для нього міста, проте, як кажуть, не склалося... Сестра Галя піклувалася про брата, скільки могла, та через нездужання матері, стареньку бабусю та народження дитини змушена була повернутися в село.
Але Сашко встиг зробити головне — повернутися до творчості та в 2015 році стати співавтором збірки поезій «Наше слово». А ще вишив багато картин та ікон бісером.
Але життя підготувало для нього зустріч, яка стала доленосною для обох. Як-то кажуть по-сусідськи Олена зайшла познайомитися, бо щойно переїхала з чоловіком Сергієм і донечкою Надійкою в нову оселю. І з того й почалася їхня міцна дружба. Вона мчала після роботи провідати Сашка, ділилася хорошим і не дуже, могла довірити щось наболіле. Та й він отримав надійну підтримку. До того ж вони стали кумами. Як розповідає Олена, він жодного разу не скаржився, адже не хотів здаватися слабким.
...Той день вона пам’ятає до дрібниць, коли Саша зателефонув і розповів, що мають переїжджати в інший мікрорайон, через що вони перестануть бачитися. Але Олена заспокоїла, що, незважаючи на відстань, вона завжди провідає друга.
Переїзд був запланований на 31 жовтня, але в той день Сашка не стало. Він помер в лікарні... «Я пам’ятаю одне, — згадує Олена, — як не вірила в те, що сталося. Не могла змиритися. Я сиділа під під’їздом до ночі, дивлячись у вікно, де згас вогник назавжди»...
Він присвятив Олені особливі слова, які назавжди закарбувалися в її серці:
І ти, як осіннього сонця промінчик,
Даруєш тепло всім й усьому довкола
І жовтий листочок, черешні пагінчик —
Від того тепла забуяють весною.