Молоденька санітарочка принесла до палати ліки. Ті, що баба Текля попросила купити, давши список з лікарським призначенням й гроші. Клята недуга вклала на лікарняне ліжко, та й так, що підвестися ледь сил стає. А аптека, як на зло, на першому поверсі, відділення ж у якому лікується, на четвертому.
«Дякую, доню. Дай Боже здоров’я тобі. Не треба здачі, не віддавай, - жінка спробувала покладену санітаркою разом з великим кульком ліків на приліжкову тумбочку п’ятдесятигривневу купюру встромити тій у кишеню білого халату. Не братиму. Попросити ще хочу: якщо матимеш вільну хвилинку й бажання, постав у церкві свічку за моє здоров’я, Людочко». «Звісно, - зніяковіла Люда. – Я сьогодні ж виконаю ваше прохання. Але, знаєте, моя бабуся стверджує, що найліпше, якщо свічечку у церкві за здоров’я болящого ставить хтось з рідних. Бачу, ви фото весь час переглядаєте, біля себе їх тримаєте. Я так розумію - дітей й онуків. Чому за два тижні відколи ви у нас не бачила, щоб відвідав вас хто? - безпосередність зовсім юної дівчини ще не хотіла знати ніяких «табу» в запитаннях. - До того ж, чула часто, як ви по телефону розмовляли, раз по раз у слухавку «Сину» кажучи. Він живий? Може, інвалід, не приведи Боже… Ви вибачте, що, як кажуть у народі, суну носа не у свою справу».
«Чого ж, дитино, питай, - зітхнула, і ще більше зблідло й без того бліде обличчя. – Питай. Я й сама себе весь час про це питаю. Є у мене син, Міша. Богу подяка, не інвалід, здоровий, успішний. Як я хотіла, щоб він став самодостатнім, сама ж бо його виховувала, на трьох роботах працюючи. Чоловік мій помер, як сину три рочки сповнилося. Триклятий рак не залишив жодного шансу моєму Миколі. Хоч стільки світу ми з ним об’їздили, за будь-яку рятівну соломинку хапаючись, про яку лиш чули від людей. Заміж мене затим кликали багато разів. Немало славних хлопців сваталося. Я, знаєш, - кінчики губ ледь зімітували посмішку, - славною молодицею була: й статною, й гарною, й у руках все горіло, і шила, й в’язала, й вишивала, й закруток, як на консервному заводі, крутила, й куховарила-пекла, й городу чималий шмат обробляла. Зараз те все пригадуючи, сама собі дивуюся, де тільки сили бралися, ще ж кажу, на трьох роботах працювала. Знаєш, чому не вийшла? Юнацький твій максималізм зараз хоче почути, що дуже свого покійного чоловіка любила. Любила, звісно. Але, не приведи Боже, звідати тобі, як важко жінці без чоловіка, та ще й з дитиною. І помочі ні від кого: я сирота, в інтернаті зростала. Дуже я, дитино, і помочі хотіла, й слова доброго, й підтримки. Тяжко самій все життя. Але найбільше в світі боялася сина на вітчима приректи. Де б я витримала, аби мою дитину хто образив…».
Люда присіла на ліжко біля баби Теклі, взяла до рук світлини. З них посміхалися син, невістка, онучка й онук. Він немовляти до зовсім дорослих були бережно в невеличкім альбомі складені фото. Біля них на відламінованому аркуші написана від руки молитва за дітей. А бабуся не змовкала - як художній фільм, що вчора лише продивилася, бо враження ще свіжі, переказувала чужій людині своє життя, що вже, як гірко їй це усвідомлювати, поволі згасає в холодних стінах лікарняної палати.
Стільки звідано-пережито цією тендітною жінкою. Проте, й митарства, й праця надважка ознаменовувалися-освітлювалися найосновнішим – любов’ю до сина. Їй не раз дорікали сусіди, що дуже вже вона Мішаню свого балує. Але ж вона так хотіла! Вона мусила любити його за двох! Тому у нього першого серед ровесників було усе, що в моду входити лиш починало. І байдуже, що власний гардероб жінки оновлювався у надкритичних випадках – коли зношувався до решти. Ніколи Текля не розуміла подружку Любу, яка, купивши своєму синові шоколадку, неодмінно з’їдала шматочок сама. «Мама теж хоче», - навчала та дитя змалку. «Як ти можеш від дитини відривати? - дивувалася Текля. – Лізе тобі той шоколад у горло? Та я триста років без нього обійдуся, хай малий ліпше з’їсть». «Як же ти не розумієш, - відповідала подруга, - він мусить знати, що мама – теж людина і теж може чогось хотіти… Так дорослішаючи, він знатиме, що з мамою треба поділитися».
Очі хворої Теклі засвітилися неймовірно щасливим блиском, коли розказувала Люді, як гарно вчився Міша у вузі, які вона ладнувала йому сумки, як закінчив з червоним дипломом, як привіз додому вперше Світланку, як тішилася Текля, коли та невісткою стала. А потім привезли бавити Теклі тримісячних онуків, двійнят Сашка й Оксанку. Діти - молоді, їм кар’єри треба було будувати, житло зводити. Забрали син з невісткою малечу вже як ті до школи мали йти. Ох же сумувала за дітворою бабуся. Осиротіла без їхнього щебету хата. Прийде Текля з роботи – хоч вовком вий. Добре, що зв’язок той мобільний придумали – дзвонила щодня рідним: як справи, що їли, що пили… Щонеділі відвозила дітям ненька, як вона називала, домашні напівфабрикати: наліплювала й наморожувала пельменів, вареників, налисників, голубців. Спеціальний автохолодильник для транспортування придбала, щоб не розмерзлася продукція в автобусі. Михайло то має авто, але катастрофічно не має часу. Автомобілем приїздив у кінці літа – сотні банок з маминою консервацією забирав. «Світлана працює, - пояснювала Текля все тій же сусідці Любі, яка знову дорікала, що балує. – А ще за собою дивитися мусить – жінка ж бо, перукарня, салони теж чимало часу забирають. А мені що, важко? Для них живу».
Онуки вже повиростали, у Польщі вчаться, у вузах. Карти поляків їм Текля поробила. Сашко й Оксана – найбільша її втіха. Он які гарні на фото, хай їм Всевишній здоров’я й гарні долі дає. Вже три роки, як Михайло до Польщі на заробітки подався – поки діти там (таки вже під наглядом). Невістка тут. У неї важка робота, забирає багато сил і часу. Тому не приходить. І байдуже, що лікарня, де лежить Текля, у тому ж місті, де будинок дітей.
«То Михайло вам з Польщі телефонує?» - співчутливо запитала Люда. «Ні, дитино, вже тиждень, як він з онуками додому приїхали, - зрадливо-підступний ком, що раптом підступив до горла, змусив тремтіти голос, - просто справ повно. Ти ж зрозумій, стільки вдома не були. А сьогодні Міша оце зателефонував, розпитував, як я себе почуваю. «Добре, сину, - кажу, - не хвилюйся, краще мені, вже скоро й додому випишуть». Втішився син дуже, що я видужую, ще перепитав, чи я часом не обманюю. Бо, каже, хочуть на море на два тижні з’їздити відпочити. Втомилися рідненькі мої, завтра зранечку виїдуть на курорт, - жінка взяла до рук світлини й ніжно припала до них вустами». «Але чому? Чому ви не сказали правди? – обурилися Люда. – Про покращення ж і мови нема, хоч я не лікар, та бачу. Вони б не їхали. Вони б прийшли!» «Молода ти ще, Людо, - бабуся змахнула кінчиком халата непрохану сльозу. – Не розумієш елементарного: якби вони хотіли - вони б прийшли, незважаючи на те, що я їм сказала».
…Того вечора Люда зайшла до церкви, аби виконати прохання особливої, як вона для себе її нарекла за неймовірну доброту й душевну красу, пацієнтки. А потім забігла до рідної сестри, яка мешкає у сусідньому під’їзді, купивши трирічному племіннику шоколадку. «Тільки з мамою поділися», - сказала, вручаючи презент. «Людо, тобі що, - обурилася Настя. – Чи я маленька? Хай їсть дитина!». «Він мусить змалку знати, що мама теж – людина, - констатувала Люда, ховаючи непрохану сльозу. - Щоб Мішою не виріс». Допитливий погляд сестри спонукав дівчину розповісти сьогодні почуте. «Їй, бабусі цій, все їсти можна?» - запитала Настя. «Майже, - відповіла Люда, - серцево-судинну систему лікує, а не шлунково-кишковий тракт. «Стаємо до плити, занесеш їй завтра смаколиків, вже настрій підіймеш».
Так розповідь особливої пацієнтки, що пройняла до сліз, стала трампліном у своєрідне волонтерство для двох сестер. З тих пір Люда і Настя постійно провідували і у лікарні, й у будинку пристарілих знедолених людей, приносячи їм власну випічку, при потребі одяг, засоби гігієни. З неймовірною гіркотою усвідомили дівчата, що баба Текля іще везуча порівняно з багатьма іншими пацієнтами названих закладів. Тож старалися хоч якось скрасити їхні гіркі, невеселі, без жодних просвітку й надії на покращення будні. Найбільшою нагородою для дівчат були сльози вдячної радості, що наверталися на очі «підшефних», замінюючи сум і безнадію.
Чимало друзів, рідних, знайомих приєдналося до сімейних традицій Люди і Насті. Проте багато з нерозумінням закидали, навіщо, мовляв, час гаяти і без того нищівні заробітки витрачати, все одно, всіх не обігрієш. «Що робиш для себе - не забереш з собою, а що для людей - те для Бога і залишиться з тобою», - любила повторювати Люда вислів відомого мецената, народного депутата України Олександра Шевченка. Вона взагалі з великим захопленням щоразу розповідала, про його добрі справи. Адже зробленого благодійним фондом Олександра Леонідовича направду годі перерахувати. І хай скептики й заздрісники закидають: має, тому й дає. Будьмо реалістами, не один він має. «Дуже багато робить фонд для знедолених, інвалідів, військових, найбільше дбають про дітей, - не раз констатувала в компанії друзів. – Не забувають і про пенсіонерів. Вісім тисяч їх оздоровили у Буковелі». «Ми з Людою таких масштабів, звісно, не сягнемо, - посміхаючись, завжди долучалася до розмови Настя, проте: «Раз добром зігріте серце, вік не прохолоне».
Кажуть, Бог робить добрі справи руками людей. Істинно. І дуже відрадно, що прикладів щирої допомоги нині більшає, і дуже знаково, що є кому слугувати взірцем. Хоча, направду, дуже шкода, що стрімко збільшується й число тих, хто допомоги потребує.
* Конкурс журналістських матеріалів «Поспішай творити добро» ініційований фондом Олександра Шевченка та Українським журналістським фондом.
Gismeteo 
