Надрукувати
Категорія: Портрети
Перегляди: 997

Хмельницький військовий шпиталь завжди користувався особливою повагою: кращі лікарі, коректні та по-військовому точні медичні сестри, окремі палати для важкохворих. А довкола будинку — буйноцвіття та пишність саду. І хоча в пострадянський час  госпіталю дошкуляв тотальний дефіцит медикаментів та обладнання, все ж персонал примудрявся забезпечити своїх пацієнтів найнеобхіднішим.
Але поступовий занепад брав своє, і в перспективі цей лікувальний заклад міг перетворитися у поліклініку з денним стаціонаром. Та свої корективи внесла війна.

Ізваринський та Іловайські котли, Дебальцеве, Луганський та Донецький аеропорти. Такі потужні медичні установи, як Харківський, Дніпропетровський та Київський військові шпиталі, переповнені. Тому і в Хмельницькому з’явилися покалічені бійці. Настали нові часи і нові випробування.
Частину медперсоналу відразу мобілізували на фронт, а решта — в тилу стала на порятунок тих, хто перебував між життям і смертю. Саме тоді на допомогу медикам прийшли волонтери.
Із співзасновниками Благодійного фонду «Мир та добро» Миколою Фрединським, Сергієм Волковським, головою фонду Мар’яною Сенчук, головою Деражнянської районної ради Віталієм Сідлецьким, помічником народного депутата Віктора Бондаря Віталієм Іваневичем розмовляємо у затишному кабінеті заступника начальника госпіталю з медичної частини Віктора Левчука після святкових урочистостей — нагородження лікарів шпиталю з нагоди Дня незалежності почесними грамотами Деражнянської районної ради та подяками благодійного фонду за професіоналізм та невичерпне терпіння.
«ПотрІбні антибіотики!»
Мар’яна Сенчук волонтер, як то кажуть, зі стажем (брала активну участь у хмельницькому Майдані — авт.): «Коли я вперше прийшла до шпиталю, то навіть не цілком собі уявляла, з чим доведеться зустрітися. Запам’яталися двоє поранених хлопців. У обох в гіпсі покалічені ноги. Вони шкандибали до прийомного покою, підпираючи один одного. Не втрималася, кинулася, обійняла. Стояли плакали. Ніхто з нас не був готовий до війни. Шпиталь на той час виглядав не найкраще, — відчувалося, що ремонту не робили давно. Бракувало не лише ліків та перев’язувального матеріалу, а й елементарних нош та милиць. Інвалідні візки часів Радянського Союзу були такими важкими, що пораненого на другий поверх (ліфт у шпиталі встановили в 2017 році — авт.) піднімали на руках кілька пацієнтів-побратимів та медичних сестер. У переповнені палати доставляли ліжка, тіснилися. А коли впав Донецький аеропорт, і сюди приїхали ті, хто вижив, моя доля ще тісніше переплелася з цим закладом.
У Деражні збиралося нас тоді чоловік п’ять-шість. Брали скриньку, ходили, стукали у ворота, просили гроші на медикаменти. Мені зі шпиталю телефонували: «Мар’яно, потрібен антибіотик!», «Мар’яно, потрібне ще й те і те!». Ми забезпечували, як могли і чим могли. З допомогою кількох підприємців вдалося частково оплатити електрокоагулятор — прилад, який допомагає при важких пораненнях «перекрити» судини і зупинити кровотечу. Завдяки журналісту й громадському діячу Богдану Теленьку з Італії доставили інвалідні візки.
Нині ситуація дещо змінилася,  і це радує. Але ще рано відпочивати. Йде війна. І нашим медикам на фронті потрібна допомога. До прикладу, поламалося обладнання стоматкабінету. Одна з найважливіших запчастин коштує понад чотири тисячі гривень. Здається, кошти не великі, а попросити вже ні в кого, на жаль».
Вдови рубають дрова
Одним із перших, хто відгукнувся на прохання волонтерів про допомогу, був помічник народного депутата Віктора Бондаря Віталій Іваневич. «На початку війни армія потребувала допомоги буквально в усьому, — розпочав Віталій Станіславович. — Наша команда включилася у волонтерський рух без роздумів, одразу. Допомагали хлопцям Віньковецького та Старокостянтинівського районів. Не полишали без уваги й родини військовослужбовців. До прикладу, дітям голови Старосинявської селищної ради — добровольця батальйону «Донбас» Олександра Романенка (позивний «Скіф»), полеглого у боях під Іловайськом, оплатили навчання в одному з чернівецьких вузів. Загалом за три роки війни лише на Деражнянщині грошова допомога склала понад 200 тисяч(!) гривень. І вона не обмежилася Хмельницькою областю. Свого часу Віктор Васильович Бондар обіймав посаду голови Дніпропетровської обласної державної адміністрації. Він забезпечив повноцінний ремонт вертолітних майданчиків обласної клінічної лікарні ім. Мечникова (форпост невідкладної медичної допомоги на передовій — авт.). Коли до неї потрапляють наші хлопці, то сприяємо співпраці лікарів двох областей. Потрібно розуміти, що для воїнів війна не обмежується полем бою, вона триває, де б вони не були. Тому, коли звертаються демобілізовані хлопці за допомогою на лікування, бо загострилися наслідки ран, контузій тощо, — підтримуємо, чим можемо».Ось у шпиталі вийшла з ладу машина «швидкої допомоги». І знову сподівання лише на меценатів. 

Хтось скаже, що військовослужбовцями і їхніми родинами опікується держава, але на практиці, за черговим передвиборним словоблуддям і обіцянками, стоїть «пшик». Не вірите?! Навідайтеся до невеличких сіл та селищ, де прикутими до ліжка лежать військові інваліди, а матері та дружини цюкають сокирами дрова на зиму, бо опалення газом вони не осилять.
«Ми не можемо повністю покрити потреби родин наших хлопців, — сумно констатує голова Деражнянської районної ради Віталій Сідлецький, — але сім’ї полеглих стоять на особливому контролі. За потребою наше сільськогосподарське підприємство «Флора» надає пиломатеріали, дрова. Мінімум двічі на рік їздимо на «нуль» до наших земляків, тому розуміємо потреби бійців. Вишуковуємо кошти на пальне та запчастини. Ось нещодавно відремонтували і передали у 90-й окремий аеромобільний батальйон імені Героя України старшого лейтенанта Івана Зубкова та снайперам 36-ої бригади два автомобілі. Звичайно, особливе навантаження лягає на плечі волонтерів. Дуже приємно, коли до цієї діяльності залучаються школярі!». У Віталія Станіславовича змінюється тембр голосу, сяють очі, і він додає: «Позаторік у нас був випадок. Дитина намалювала для наших захисників малюнок. І він абсолютно випадково потрапляє у руки її батьку, там, на передовій! Обпалений війною чоловік плакав».
Найкраща допомога
«У нас висококваліфікований медперсонал. Пройшов чотири-п’ять, а й то й більше разів зону АТО. У 2014-му, починали з 59-ого військового мобільного шпиталю, що дислокувався у Сіверськодонецьку. Вели «медичний бій» у групах підсилення, які знаходилися в зоні відповідальності шпиталю, а це — Щастя, Попасна, Новий Айдар, станиця Луганська, — каже заступник начальника госпіталю з медичної частини Віктор Левчук. — Коли вони до нас поступають із зони бойових дій поранені, надаємо первинний курс лікування. Важче зцілити психологічно. Звичайно, багато залежить від того, де людина воювала і що побачила. Якщо побувала в Іловайському котлі, то рани загоюватимуться довго. Однак лікування — це лише 30 відсотків. Нічого краще не зцілює, аніж родина».
А прихід волонтерів до шпиталю завжди бажаний і актуальний. Це як резонуюча на одній частоті хвиля, як тепла, комфортна і надійна аура. Милі дрібнички, дитячі саморобки, домашня випічка, слова підтримки і, скільки можливо, грошова підтримка на дороговартісне лікування — і люди, котрі воювали і віддали частину свого здоров’я за життя інших розуміють, що не самі, що недарма і було заради чого. Адже їм не так вже й багато потрібно: трішки шани, поваги та елементарної вдячності за те, що ризикували своїм життям на війні. Та краще, аніж резюмував начальник Хмельницького військового шпиталю підполковник медичної служби Сергій Мельник, не скажеш:
— А допомога військовослужбовцям потрібна одна: щоб кожен на своєму місці виконував свою роботу, ставився з гідністю до громадянського обов’язку, розбудовував державу. Вона починається з простого: не смітити, не влаштовувати бійки, не горлопанити після десятої вечора на вулиці, бо відпочивають люди, котрі воювали, доки решта жила у спокої і мирі.