У перші дні липня 67-річну Зіновію Іллівну Пастернак з власної хати, що у Слобідці-Глушковецькій, заледве живу, з великими пролежнями, з украй низьким (що й лікарі боялися транспортувати) тиском, винесли й таки повезли до районної лікарні — на цьому наполягли люди. Так, це громада піднялася на захист своєї односельчанки. І це громада достукалася до влади, яка, власне,  сама повинна була все це робити, бити в усі дзвони, аби врятувати людське життя.
 Тоді багато газет і телеканалів розповіли про цю історію, у яку, здається, важко повірити. Тоді ще Зіновія Іллівна була живою. На жаль, 21 липня, після лікування в реанімаційному та терапевтичному відділеннях райлікарні, жінка померла. Цими днями якраз сорок днів минуло, вічна їй пам’ять. Але чому ж сталася така трагічна подія? Адже за самотньою жінкою наглядала соціальний робітник. Так-от якраз соціального робітника люди й звинувачують. Зокрема, в тому, що вона споювала Зіновію Іллівну горілкою.
 Втім усе, як кажуть, по порядку.

Хотіли врятувати громадою
 Люди охоче сходяться до магазину і, здається, дуже спрагло хочуть говорити, висловити те, що наболіло і що їх мучить. І щиро пожалкувати, що не спохопилися вчасно й не встигли вони свою Соню (так називали покійну в селі) порятувати, хоч і намагалися.
 Альбіна Георгіївна Урбан, сусідка Зіновії Іллівни розповідає:
 — Ми з Сонею 35 років прожили по сусідству. Добра жінка була. Якогось разу принесла їй молоко (на початку березня), а хата замкнена. Думаю, пішла кудись — вона тоді ще ходила. Десь через тиждень чи два знову іду. Двері так само на замку. Почала я по вікнах стукати, кликати Соню. А вікно в її кімнаті газетою заслонене. І так потім кілька разів ходила, а хата весь час замкнена. От тоді я почала всім казати, що Соня під замком, не видно її, не чути... Щось треба робити!
 Люди навперебій намагаються розповісти все, що знають:
 — А соціальний робітник постійно горілку їй носила. От несе хліб чи що там ще, й обов’язково — 200-грамова баночка з горілкою. І ще й казала, що вона її просить приносити!
 — Цю жінку як виносили з хати, страшно було дивитися — такі рани! І на сідницях, і на ліктях, і на ногах! Та хіба памперс хоч раз їй міняли?
 — Так згноїти жінку! Вона ж іще зовсім не стара була — якихось 67 років. Як можна було спокійно дивитися на ці муки?..
 — Хто за це відповідатиме? Треба починати з влади, бо риба гниє з голови. Скільки можна терпіти?!
 — Як допомогти цій дитині, Руслану, в нього вже ні мами, ні тата, і хати вже немає... Шістнадцятого травня у село приїжджав пересувний флюорограф. Якраз тоді староста села Микола Васильович Гринчак й попросив сімейного лікаря Стефу Іванівну Козар оглянути Зіновію Іллівну, адже соціальний робітник була занепокоєна станом її здоров’я. Лікар оглянула жінку, і сказала, що стан у неї більш-менш у нормі, окрім того, що їй важко ходити. Однак люди бачили й відчували, що не все так спокійно, якщо вона постійно у хаті зачинена, і ніхто її за цей час не бачив. І 29 травня одна з мешканок села, як посланець громади, поїхала в Ярмолинці, у територіальний центр соціального обслуговування, аби розповісти про цю ситуацію.
Що було після того? Власне, фактично після того не змінилося нічого. Адже Зіновія Іллівна так і жила в замкненій хаті, і до неї так само приходила Наталія Володимирівна. І лише 1 липня нарив прорвало — її — уже за наполяганням сина з далекої Іспанії — забрали у лікарню.
Зіновію Пастернак було знято з обслуговування ще 1 червня
Про це повідомила нам директор Ярмолинецького територіального центру соціального обслуговування Лариса Василик. Лариса Степанівна підтвердила, що 29 травня до неї в усній формі звернулася мешканка Слобідки-Глушковецької з питанням, що вони із соціальним робітником Наталією Легкою не можуть поділити межу між собою. Окрім того, вона повідомила, що соціальний робітник зачиняє Зіновію Пастернак у хаті, носить їй горілку, що переоформила на себе паї.
— Цього ж дня я вже була у селі. Чому зачиняє у хаті, запитала? Пояснила, що так домовилися із сестрою Зіновії Іллівни. Вона ж не встає, то краще зачинити, щоб, бува, ніхто чужий не зайшов (сестра цю домовленість підтвердила). Що стосується паїв, то ніяких офіційних підтверджень у мене не було. Однак, за державними стандартами, соціальний робітник не має права отримувати ніякі подарунки.
До речі, Зіновія Пастернак отримувала в нас платні послуги, адже в неї є працездатний син. Тому щомісяця вона сплачувала 90 гривень за доставку раз на тиждень продуктів харчування з магазину чи підвалу.
Але, оскільки Зіновія Пастернак уже не могла ходити, довелося зняти її з обслуговування — ми лежачих не обслуговуємо. Угода було розірвана ще 1 червня. Про це повідомили сестрі, і вона уже могла домовлятися з соціальним робітником, як з приватною особою. І Наталія Легка могла доглядати за жінкою чи до восьмої години ранку, чи після сімнадцятої вечора, тобто не у свій робочий час.
— Отже, Ларисо Степанівно, цілий червень Наталія Легка доглядала за Зіновією Іллівною уже як приватна особа, за домовленістю з родичами?
— Виходить, так.
— Але, все одно, ви її звільнили, після того, як її підопічну забрали в лікарню.
— Так. Ми провели збори працівників територіального центру, де висловили свою оцінку. Я написала наказ на звільнення (уже після виїзду в село незалежної комісії). Мусила брати вогонь на себе, бо по-іншому не можна було. Розумієте, утворилася велика конфліктна ситуація у селі, яка потребувала вирішення. Окрім того, по суті, громада висловила недовіру, а саме громада (ОТГ) і перераховує гроші на заробітну плату для своїх соціальних робітників.Тому фактично я виконала волю громади. Наталія Легка, звичайно, з цим рішенням не згодна, обіцяє оскаржувати в суді. Але я вважаю, те, що сталося, є неприпустимим для соціальних працівників. У нашій роботі фактор довіри, моральності надзвичайно важливий. Я ніколи не дозволяю собі займати чиюсь позицію, усіх застерігаю, щоб не втручалися у сімейні справи, і. тим більше, не зазіхали на чиюсь спадщину. Звичайно, ця прикра ситуація дуже вдарила по нашому авторитету. Люди стривожені, люди втрачають до нас довіру.
“Звести маму в могилу”
Син покійної Зіновії Іллівни Руслан упевнений, що соціальний робітник хотіла якнайшвидше довести його маму до могили. Адже, як несподівано з’ясувалося цьогоріч, мати, виявляється, ще у березні 2017 року склала заповіт, у якому заповіла усе своє майно... Наталії:
— Це для мене було, мов грім серед ясного неба. Бо ж у тому ж таки 2017, влітку, я якраз приїхав з Іспанії додому (Руслан у далекій країні уже дванадцять років на заробітках — авт.). Ми зібралися разом — я, мама, моя дружина і Наталія. І мама тоді й сказала, що з трьох земельних паїв, які в нас є, один пай вона віддасть соціальній робітниці. За те, мовляв, щоб вона уже опікувалася нею по-справжньому, і щоб я був спокійний. Ми усі з цим погодилися, бо, зрештою, це був прийнятний і справедливий варіант. Але, дивіться, тоді уже існував цей заповіт, але мама жодного слова, чуєте, жодного слова не сказала мені! Отже, вона його не бачила і не читала. Сто процентів, що не пам’ятала, що щось підписувала! Бо хіба не сказала би про це своїй дитині?!
Щодо паю хочу сказати. То не вартує багато, можна й пай віддати, аби лиш справді доглянула мою маму. А так що вийшло? Усі люди кажуть, щодня горілку їй носила. А те, що в хаті зачиняла, і вікна газетами затуляла — це по-якому? І чому мама так швидко згасла, мов свічка? Вона ж на святкування Восьмого березня взагалі своїми ногами йшла. Хай, то було давніше, але ж 16 травня лікар в неї був, сказав, що все нормально!
А вже в кінці червня мамин телефон був “поза зоною”. Я додзвонився до Наталі першого липня, у неділю: мамі погано. Чому чекаєте, чому в лікарню не везете? Викликали нарешті “швидку”. А лікарі кажуть, не можна везти, бо тиск низький... Я дуже просив, таки повезли в лікарню. А третього липня вже вдома був...
Мама перебувала в реанімації п’ятнадцять днів. Потім ще тиждень в терапії пролежала... Подивіться, які пролежні у мами були (показує моторошні фотографії глибоких ран на тілі жінки — авт.). І це все практично за якийсь місяць!
Одне слово, у мене склалося враження, що маму точно хотіли чим пошвидше у могилу звести (особливо, коли дізнався про складений заповіт). Просто усе прискорювалося, щоб довго не тягнути...
Якщо ви напишете матеріал, то хочу попросити вас висловити у газеті від мого імені величезну подяку усім односельцям, які підтримали мене, які з усіх сил намагалися врятувати мою маму. Це ж вони почали бити на сполох. Спасибі їм, низькій уклін усім.
Замість післямови
Коли ми були в селі, нам не вдалося поспілкуватися із соціальним робітником Наталією Легкою. Ми довго стукали у ворота її подвір’я, та нам ніхто не відчинив. Можливо, нікого не було вдома.
Згодом ми таки додзонилися до Натілі Володимирівни. Ось що вона нам сказала:
— Я уже зі всіма наспілкувалася. Мене розіп’яли, як хотіли. Зробили все, що хотіли. І з роботи звільнили. Але Бог на небі є, і він розсудить, хто має гріх, а хто ні. І кожен отримає те, що заслужив...
Зрозуміло, що на підставі цього факту відкрито кримінальне провадження. За словами слідчого Ярмолинецького відділу Національної поліції України у Хмельницькій області Ігоря Ткачука, провадження відкрито за частиною 1 статті 135 Кримінального кодексу України — залишення в небезпеці. На даний момент ведеться досудове розслідування.
І, насамкінець: редакція хоче подякувати ще одному мешканцю (нехай і колишньому, бо нині він проживає у Тернополі) Слобідки-Глушковецької Антону Грибу за небайдужість, за любов до рідного села, за співчуття до його жителів, яких усе менше й менше. “Вмираюче село повстало”, — написав з великим болем і ще більшою любов’ю пан Антон. Авжеж, повстало, щоб захистити свою жительку, яка усе трудове життя пропрацювала у ньому.
На жаль, повстання було запізнілим. І хай там, не стільки уже й важить той заповіт, чи хата, чи ті самі земельні паї. Не встигли врятувати людське життя, найбільшу цінність, ось що найголовніше. Тому і залишається поки що без відповіді пекуче запитання: чому ж, все таки, запізно? Чи спроможеться хтось на нього відповісти?
І так природно звучить прохання односельців:
— Ми не вберегли нашу Соню. Поможіть хоч ви Руслану...
P.S. Про результати розслідування обов’язково повідомимо читачів.