Вона вийшла з приватної клініки, розташованої в одній з міських багатоповерхівок. На лавочці у затінку, що їх тут добрий десяток (виручають у літню спеку перехожих), чекав чоловік. «Все супер, — промовила, сміючись і обіймаючи коханого, — плід розвивається добре, результати аналізів — хоч у космос, тож —все в повному ажурі, за тиждень полетимо на заробітки. А зараз — нумо в супермаркет: хочу фруктів, ікри і солодощів. Та й дітворі нашій смаколиків прикупимо, а ще Михась, пам’ятаєш, машинку велику на радіоуправлінні просив, Мар’яна – ляльку з візочком справжнім, щоб у дворі у дочки-матері гратися.
Такі забаганки, подумалося, отже, гроші є. Та ще й, зрозуміло, немалі. Навіщо ж тоді в такі ситуації подаватися на заробітки, діток залишаючи? Хіба, можливо, вони суперспеціалісти в якісь архіважливій галузі (наших фахівців за кордоном цінують, ні для кого не секрет), що і робота не важка, і прибутки шалені. Втім слово «заробітки» з її вуст прозвучало дивно. «Присядь, — обійняв її чоловік, — посидь. Я куплю нам морозива». Він подався в одну з кав’ярень, а вона присіла біля мене (я чекала на лавочці доньку, яка теж пішла за морозивом). «Спекотно сьогодні», — незнайомка перша почала розмову. І тоді моя нестримна цікавість взяла гору.
Оксана, так звали незнайомку, разом з чоловіком Миколою виховують двох діток: семирічного Михасика та п’ятирічну Мар’янку. Жінці двадцять сім. За освітою вона бухгалтер. За спеціальністю влаштуватися не вдалося: одразу після закінчення вишу пішла у декретну відпустку, тільки підріс синочок, приніс лелека донечку, а тоді скільки не обходила фірм, підприємств, всі з досвідом роботи хотіли… Микола працює інженером на невеличкому приватному підприємстві, зарплата, звісно, бажає кращого. Батьки обох живуть у віддаленому селі й уже чимало років, відколи канули у Лету колгоспи, мають єдиний спосіб заробітку: городи та підсобне господарство, гарують по-чорному. Допомагають хіба продуктами. І це, погодьтеся, на сьогодні дуже суттєво. Квартиру раніше винаймали. Зараз, Богу дякувати, живуть у власній — два роки тому придбали у новобудові, ремонт добротний зробили, всю побутову техніку придбали… Думаєте, зірвали джек-пот у якісь лотереї? Все набагато банальніше.
Оксана — сурогатна мама. Виконує цю місію вже вдруге. «Роботу, якщо можна її так назвати, знайшла в Інтернеті, — розповідає співбесідниця. — Зрозуміло, всім заправляють посередники, які мають за свої послуги чималі гроші, проте і я, повірте, заробила доволі солідну суму. До того ж, окрім гонорару, й того разу, і тепер, чималі гроші мені платять замовники на харчування, обстеження, процедури, подорожі і т. д. Тож і для здоров’я корисно, і родина у виграші. Обстежилася. Бо ж основна вимога замовників — звісно, бездоганне здоров’я. Першу дитину виносила для замовників із США. Для нетрадиційної сім’ї, що складається із двох чоловіків. Так простіше, розумієте? Жінка не ревнує до мене, не сприймає як загрозу… Оцю, — Оксана кладе руку на живіт, — теж виховуватиме одностатева родина. За тиждень ми з чоловіком поїдемо за кордон. Батьки крихітки винаймуть нам житло неподалік свого. Там я народжуватиму. Рідним і всім знайомим ми просто кажемо, що їдемо на заробітки, чим саме займаємося, не розповідаємо. Живота, коли він уже добре округлюється, ніхто не бачить. На термінах, допоки ми в Україні, без проблем вдається приховувати. Мої батьки якби дізналися справжню сутність моїх заробітків, збожеволіли б. Але, зрозумійте, ми з чоловіком на такий крок пішли заради дітей своїх: щоб житло придбати, гідне життя їм забезпечити, аби не ковтали вони слинки, коли ровесники їдять фрукти, морозиво, щоб одягалися стильно, не дивилися із заздрістю на чужі телефони, освіту мали достойну, та врешті елементарну можливість лікуватися, аби не розвивався у них змалку комплекс неповноцінності. Бо ж у нашій державі нормально живуть лише крупні злодії, олігархи і ті, хто до влади має чи мав причетність, решта виживають, борсаються абияк. А навіщо того абияк? У нас із чоловіком в обох вищі освіти. І що? Треба наші країні розумних, дипломованих? Як пересічним українцям бодай на малюсіньку, але власну кімнатку заробити?
Засуджуєте? — Оксана перехопила мій погляд. — Не варто. Я теж думала-гадала, що не зможу віддати під серцем дев’ять місяців виношене дитя. Адже виховую двох, тому добре знаю, що таке материнський інстинкт. Але давайте будьмо реалістами, я — лише інкубатор. Як би грубо не звучало, це правда. Так, я відчуваю його, радію кожному руху… Коли дитя народжується, його кладуть на груди батькам-замовникам. Ми підтримуємо зв’язок із сім’єю, яка виховує першого хлопчика, бачимо по скайпу, як він росте.
Я сприймаю це лише як роботу. І все. Принаймні налаштовую себе саме на такий лад. Так, визнаю, заняття не з приємних, проте, погодьтеся, в рази легше і прибутковіше, ніж, до прикладу, горбатіти на зборі полуниці у Польщі. І здоров’я не підриваю, на сонці не вмліваю, фізичною працею організм не виснажую, у бараках, що за сучасні свинарники гірші, не живу впроголодь, шкідливих сухпайків не їм, майже весь час із дітьми. Крім того, на період нашого там перебування, замовники моєму чоловіку непогану роботу знаходять.
А ще, і це заспокоює найбільше, — жінка мовила якось замислено, — я переконана, що виношені мною діти неодмінно будуть щасливими, нічого не потребуватимуть, їх любитимуть. А діти, які ростуть зі мною, не виживатимуть, а житимуть достойно, без комплексу неповноцінності, агресії, яку викликає безгрошів’я. І саме ця істина, я гадаю, виправдовує мій вчинок.
Не варто так дивуватися, — вже встаючи з лавки, бо ніс Микола морозиво, сказала, — я не чиню гірше, ніж ті, які продають чи орендують, що навіть страшно звучить, для жебракування своїх дітей. Я їх народжую для щастя».
...Оксана з Миколою неспішно віддалялися, смакуючи морозивом, а до лавки підійшов замурзаний хлопчина років п’яти: «Дайте, будь ласка, кілька копійок, на хліб»… Отаке воно, життя. Всього у нім буває досхочу.
Gismeteo 
