Він такий позитивний, цей хлопчик! Наче все життя я його знала, а він — мене.  Живе в дуже гарному селі — Слобідці-Глушковецькій Ярмолинецького району. Спілкувалися з ним хвилин двадцять, а спогади донині гріють душу.

Радісно, що такі діти підростають у нашій Україні. І сумно, бо, хтозна, що їх у майбутньому чекає, чи не доведеться рідну землю покидати, аби заробляти собі на чужині на більш-менш гідне життя...
 Коли я запитала, як звати його, поважно відповів: Дмитро Васильович Герета. Дмитрик пішов цієї осені у четвертий клас. Вчитися йому цікаво, ось лише школа від їхнього села майже за п’ять кілометрів, у Глушківцях. І ці кілометри вони торік долали пішки, у будь-яку пору року, за будь-якої погоди. Їх — дев’ятеро школяриків — він, його двоюрідна сестричка Христинка Боднар (семикласниця), братики Гусаки — Валерій, Тимур, Денис, п’ятикласник Ваня Бойко, семикласниця Віка Біла, і найстарший, одинадцятикласник Святослав Григоровський. Отже, весь минулий навчальний рік за ними шкільний автобус не приїжджав, ніби от зовсім їх немає на світі, більше того, ніби й села їхнього нема...
 Думали, що й тепер так буде. Аж ні, каже Наталя Петрівна, бабуся Дмитрика, щастя! Возить уже їхніх школярів автобус до школи, з першого дня навчання. Батьки спокійні, та й дітям веселіше, не треба брести сільськими дорогами, ще й ніби розвага додаткова з’явилася — подорож в автобусі...
 А ще у Слобідці підростають дівчатка-двійнятка, Дмитрикові племінниці — Настя й Софійка, яким уже майже два роки. Нема краще, коли в селі дитячий гамір не лише влітку лунає, коли до бабусь онуки на відпочинок з’їжджаються. Діти в селі — це нотка оптимізму, що наповнює життя їхніх батьків упевненістю і надією.
 Як хочеться, щоб усі дітки в нашій державі були здоровими. Щоб їхні батьки мали роботу і  могли забезпечувати гідне життя собі й дітям.