Курси валют

Хмельничанин Юхим Кирилович Нетяга нині лише один живий член Проскурівської окружної підпільно-партизанської організації. Під час війни був підлітком, але брав активну участь в антифашистському підпіллі і партизанському рухові.

Юхим Нетяга народився у селі Ярославка Летичівського району. Коли розпочалася Друга світова війна, йому виповнилося лише тринадцять.
— Пам’ятаю, як відступали наші війська, — розповідає Юхим Кирилович. — На Ярославку налетіли 12 німецьких «юнкерсів» і стали бомбити. Я відчув вибух неймовірної сили й мене підкинуло вгору. А потім удар по голові. Коли отямився, дивлюся, а вже горить хата нашої старенької вчительки. Далі запалали солом’яні покрівлі селянських осель. Трохи далі побачив тіла загиблих червоноармійців. А під вербою лежить кінь із розпоротим животом. Він ще дивився, а з очей капали сльози... Отакою я вперше побачив війну. Це було восьмого липня 1941 року.  А десятого липня я пішов збирати гвинтівки. За три заходи назбирав їх із десяток і заховав у надійному місці.
Моїм улюбленим учителем у школі був Карл Карлович Кошарський — людина золотої душі, великий патріот України. Він перед війною приїхав учителювати у наше село і викладав математику та фізкультуру. Саме йому я і розповів про приховану зброю. А він довіряв мені як дорослій людині, як своєму синові. Тому і дав перше бойове завдання - піти у село Заруддя Красилівського району та розшукати нашого пораненого бійця, який  переховувався від окупантів у полі. Це був технік-лейтенант, котрий утік з полону. Я провів його таємними стежками до Кошарського.
Зі своїми друзями ми за липень-серпень 1941 року зуміли зібрати по лісах та полях багато зброї та боєприпасів, які залишилися після відступу наших військ. А коли настала зима, переправили до партизанського загону в ліси Ізяславщини поблизу села Плужне групу підпільників. Туди ж таємно відвезли і зібрану зброю. А ще допомогли перебратися до партизанів і хлопцям-євреям, котрі втекли із таборів та гетто. Це були наші перші кроки з розгортання партизанського руху.
Людям потрібно було розповідати правду про події на фронті, тому Петро Семенюк та Павло Вітанов зняли з підбитого танка радіоприймач, відремонтували його і слухали та записували зведення Радінформбюро. Пізніше вдалося створити друкарню і підпільники вже розповсюджували листівки. Коли патріотів очолив Микола Храновський, то він створив у Проскурові підпільний партизанський комітет, до складу якого увійшли Карл Кошарський, Петро Семенюк та Павло Вітанов. Вони у вересні 1941-го організували кілька партизанських груп.
— Коли підпільний комітет розпочав активні дії, то виникла потреба у людях для формування партизанських загонів, - продовжує Юхим Нетяга. — Карл Кошарський сам ходив у розвідку і дізнався, що багато військовополонених з концтабору в Раковому працює на заготівлі торфу в Коржівцях на Деражнянщині. Тоді він звернувся до мене: «Юпате (так він мене називав. Це — юний патріот), потрібно піти з вудочками на риболовлю у Коржівці і там якось зв’язатися із військовополоненими та запропонувати їм втекти і стати партизанами. Бо в Коржівцях це легше зробити, аніж у концтаборі в Раковому».
І мені пощастило. Коли  рибалив, до мене підійшов військовополонений. При цій нагоді я сказав йому про втечу. Пізніше з’ясувалося, що то був колишній командир саперного батальйону майор Павло Коваль. Він, як ми і домовилися, зустрівся з Карлом Кошарським, і вони детально обговорили план втечі військовополонених, яка й відбулася вночі, коли їх не так пильно охороняли поліцаї.
Коли підпільники дізналися, що бургомістр доповів гебітскомісару, що Червона Армія на складах у Вовковинцях залишила велику кількість зброї, яку окупанти мали намір використати для зміцнення німецького гарнізону у Проскурові, то керівники комітету розробили детальний план по захопленню зброї та боєприпасів. У цій операції взяли участь 28 підпільників, а очолили її Микола Храновський, Карл Кошарський, Петро Семенюк та Павло Коваль. Месники 19 вересня обстріляли німецьку колону, спалили три десятки автомобілів, убивши 41-го окупанта та поліцая, а також захопили зброю і боєприпаси. Це був перший успішний бій проскурівських партизанів-підпільників. Про них на всю країну сповістив по радіо диктор Левітан. Підпільники організовували диверсії на  м’ясокомбінаті, механзаводі, цукрозаводі та у друкарні.
— У 1942 році ми з групою військовополонених викрали зі стайні вісім коней і доправили їх партизанам Житомирщини, — розповідає Юхим Кирилович. — Я там також партизанив десь до середини літа: ходив у розвідку, на залізниці підривав ворожі ешелони. А потім повернувся до Проскурова і був зв’язковим у підпільників. Траплялося, що мене посилали із завданнями навіть у білоруські ліси та в партизанські з’єднання Сабурова і Шитова.
На все життя зберіг дорогий образ свого учителя - Карла Карловича Кошарського, який   ставився до мене з особливою повагою та батьківською любов’ю. Я намагався виконати всі його завдання, адже він був для мене взірцем високої людяності та справедливості.
На жаль, безстрашного патріота видали підлі зрадники. Окупанти по-звірячому його катували: тіло рвали собаками, палили паяльною лампою, ламали руки й ноги. Та Кошарський нікого не видав і загинув геройською смертю.
Все пережите і вистраждане під час війни Юхим Кирилович описав у книгах-спогадах «Горькие версты», «В ім’я життя на землі», «Непереможені» і «Патріоти», присвячені 70-річчю Великої Перемоги та світлій пам’яті живих і загиблих учасників Другої світової війни.
Нелегкими були й післявоєнні роки Юхима Нетяги. Він, як і мріяв, успішно закінчив Балашовське військово-авіаційне училище пілотів дальньої авіації і довгі роки служив на Далекому Сході. Нагороджений полковник запасу Нетяга двома орденами  Червоної Зірки, орденом Вітчизняної війни та орденом «За мужність» і багатьма медалями.