Бажання допомогти ближньому цілком залежить від нашої з вами сутності, духовного наповнення, ціннісних життєвих орієнтирів. Але, на жаль, останнім часом люди стали менш співчутливими, збайдужілими до чужих проблем. Та коли зараз знецінюється навіть життя людини, то про тварин годі й говорити. Так воно, але не зовсім... Бо на жорстокість людську варто дивитися крізь призму любові до тварин, і це істина. Хто б і що особисто мені не доводив — вміння любити зароджується ще в дитинстві — тобі або його прищепляють, або ні.
«Та найголовніше — це сім’я, в якій виховується дитина, її мікроклімат. Адже якщо в ній панує любов, повага, теплі стосунки, то й поведінка дитини буде нормальною, без проявів агресії до оточуючих», — додає мій співрозмовник, керівник одного з підприємств, Микола Іванович (який, зі скромності, забажав не називати свого прізвища). Без перебільшення — людина з великої літери. Він — один із тих, кому чужа біда болить не на словах, а на багаторічному ділі.
...Заходжу на територію його підприємства й одразу чую веселий гавкіт собак у вольєрах. І до них не одразу ж підступиш, бо двоє кішок так і в’ються під ногами, не даючи ступити й кроку. «Всі вони прибилися кілька років тому, хтось раніше, хтось — пізніше. Та ми й не думали їх проганяти, — починає розповідь про своїх підопічних Микола Іванович. І ці емоції непідробно щирі, бо видно, як тварини радіють, бачачи свого господаря, одразу біжать до нього.
Та чоловік поспішає до вольєра, в якому вже років шість років живе пес — (звичайний дворовий) на кличку Фріц. «Він до нас на підприємство приповз весь скривавлений, — згадує Микола Іванович. — Тварина від больового шоку шукала порятунку хоч у когось. І ми негайно доставили його до ветеринарної клініки, бо травми були складні — втрата кінцівки на залізничних коліях, а після того ще й бідолашна тварина потрапила під колеса автомобіля, — додає співрозмовник. — Після оперативних втручань йому поставили шпиці, попереду була довга реабілітація. Та на нього без сліз неможливо було дивитися, адже тварині випали такі муки на її короткому життєвому шляху».
Та Микола Іванович не з тих, які залишать розпочату справу так, як є. Він разом із колегами почав шукати для Фріца візок, аби він міг на ньому пересуватися. І такий знайшли в Кам’янці-Подільському. Та коли вони приміряли його, то тварині не було комфортно, адже в неї відсутня передня лапка, тож треба було його дооблаштувати. Мене, ясна річ, зацікавило: де ж у нас, на Хмельниччині, можна знайти відповідних майстрів? «Ми все зробили самі, — з посмішкою розповідає господар, — старалися, щоб тварині було комфортно». Тож у таких хазяїв у Фріца просто не було інших варіантів, як поступово одужати. «Виходжували його теж всі разом, — доповнює Микола Іванович, — ніхто з працівників не був байдужим до долі тварини. — Всі ці роки, як тільки пес чує звуки мого автомобіля, то здіймає такий гавкіт, що хоч вуха закривай, так радіє нашим зустрічам».
В іншому вольєрі живе алабай Бейжа, яку вигнали з дому. Тварина, тиняючись вулицями, втрапила під колеса потяга й втратила задню лапу. Знову-таки вона в жахливому стані приповзла на підприємство, тож і цього разу Микола Іванович, взявши її під свою опіку, лікував та виходжував нещасну. Направду цей біль, страждання, відчуття непотрібності заглушили роки догляду й любові від її нових господарів. Та коли я наблизилася до вольєра, то Бейжа з недовірою підійшла лише тому, що поряд був її рятівник. «Вона ще, уявіть собі, разів два-три народжувала цуценят, яких ми прилаштовували, шукали їм домівки».
Весь час, поки ми перебували на території підприємства, то кішки так і шнурочком тяглися за Миколою Івановичем, настільки прив’язані до свого господаря. А те, що їм живеться там чудово, доводить і те, що під час нашої з ним розмови, вони собі вільно заходили й розгулювали по кабінету.
Микола Іванович, ясна річ, і вдома має улюбленців: вівчарку Графа, пікінеса Джесю та котика Тімку. За роки роботи на підприємстві він разом із колегами врятували багато тварин, яким потім знайшли господарів. Його вже добре знають у всіх ветклініках Хмельницького. «Коли бачу безпритульну собаку, то стає особливо важко на душі, бо знаю, що лише ці тварини здатні любити свого господаря більше за себе, довіряючи йому «в руки» власне життя. А потім стають непотрібними...
Ось, до прикладу, в таких країнах, як Данія, Німеччина, Греція, — немає безпритульних тварин взагалі, зустрічаєш собак обов’язково на повідку з власником. І лише в Україні та Румунії — велика кількість бездомних тварин. Треба розуміти, що заводити братів наших менших треба лише в тому випадку, коли людина готова нести за них відповідальність. А держава має створювати відповідні заклади для утримування безпритульних тварин».
P. S. Після слів Миколи Івановича зайве щось додавати, хіба що лише одне — з таких людей варто брати приклад. Бо для них справжнім життєвим орієнтиром стала любов...
Gismeteo 
