Надрукувати
Категорія: Портрети
Перегляди: 1195

Є люди, як зорі, котрі з’являються у цей світ для того, щоб іншим від їхнього життя — світліше стало. Саме такими словами можна сказати про світлої пам’яті Дмитра Прилюка. І не лише тому, що завдяки йому на небосхилі української журналістики запалала не одна, а ціла плеяда яскравих і неповторних зірок, без яких ми вже не уявляємо вітчизняний медіа-простір, а передусім тому, що він сам був зіркою першої величини.

Так трапилося, що я познайомився з Дмитром Михайловичем “заочно” за рік до свого вступу на факультет журналістики КДУ, де він тоді “деканствував”. Із ініціативи Дмитра Михайловича і його доброго приятеля, тодішнього редактора “Молоді України” Ігоря Лубченка було оголошено творчий конкурс для майбутніх абітурієнтів, до щасливого фіналу якого потрапив і я. Тож невдовзі отримав характеристику-рекомендацію (був такий необхідний документ для вступу на факультет журналістики) за підписом самого метра.
А далі були п’ять щасливих, п’ять найдорожчих років навчання на факультутеті під пильним наглядом Вчителя, як поза очі називали Прилюка студенти-журналісти.
Він чимось і справді нагадував сільського вчителя: статечний, сивочолий із неймовірно добрими й лагідними очима. Пройшовши нелегку школу практичної журналістики, він не лише щедро ділився своїми знаннями і своїм досвідом із нами “жовтодзьобиками”, а й залучав до викладання на факультеті найвидатніших і найшанованіших майстрів пера, таких як Степан Колесник, Анатолій Погрібний, Юрій Бурляй.
— Вчіться, не марнуйте жодної секунди вашого перебування за студентською лавою, — невтомно повчав він.
І цих його настанов не можна було не послухати.
Він знав не лише в лице кожного з п’яти сотень своїх “стаціонарників”, він добре відав, хто з якої родини, і бувало, сам просив на університетській раді за деяких трійочників із малозабезпечених (хоча такими тоді були майже всі) — не позбавляти їх стипендії. Тож якби довелося виокремити найважливішу його рису, я сказав би, що це — доброта. Хоча, коли треба було, Дмитро Михайлович показував “зуби”, стаючи горою за своїх спудеїв.
Пам’ятаю, як 22 травня декілька наших однокурсників, попри засторогу — не ступати й ногою цього дня до пам’ятника Кобзарю, що височів у сквері навпроти червоного корпусу (мовляв, дата перепоховання Шевченка на Чернечій горі — це націоналістичне свято), пройшли повз монумент. А назавтра — негласна вимога “компетентних органів” — Іваненка, Петренка звільнити з “універу”. Щоб захистити хлопців, Дмитро Михайлович, розповідали, аж до Щербицького ходив і відстояв. Хоча це коштувало йому не одного сивого пасма на голові.
Добре знаючи, що студенти й журналісти — гарячі голови в усьому, що стосується української та й світової історії, він, як міг, застерігав і оберігав своїх чад. Пригадую, як одного вечора декан завітав у гуртожиток, де жили студенти-журналісти. Зібравши нас у Червоному кутку, Вчитель прочитав цілу лекцію, як керувати своїми емоціями, як іноді корисно не виказувати свої справжні помисли і думки, навіть якщо емоції переповнюють тебе. На ранок ми зрозуміли причину його “пастерського” візиту. Вочевидь, довідавшись, що цієї ночі буде введено надзвичайний стан у сусідній Польщі, де набирала сили профспілка “Солідарність” Леха Валенси, якому чимало хто з нас симпатизував, Дмитро Михайлович езоповою мовою, по-батьківськи застерігав від необдуманих вчинків. І його настанови жоден із нас не сприйняв як заклик до конформізму. Із плином років ми зрозуміли: наш Вчитель, як добрий ангел-охоронець опікувався кожним із нас — його студентів, яких він вважав своїми дітьми.
...У Володимира Висоцького є пісня про льотчиків, які після смерті зараховуються до небесного авіаполку. Думаю, якщо є на тім світі “небесна газета”, Дмитро Михайлович, як зазвичай у цьому житті, не сидить склавши руки. Він має роботу — писати для людей і про людей. Яких він знав, любив, цінував і заради яких — жив і творив.