Надрукувати
Категорія: Портрети
Перегляди: 723

Згадуючи Дмитра Прилюка, думаю про те, що зустрічі з людьми, які виявляються знаковими в наших долях, не є випадковими, таки слід шукати свою логіку. Бо справді саме такою зустріччю і було для мене знайомство з Дмитром Михайловичем.

 Працюючи кореспондентом сільгоспвідділу районки на його рідній Деражнянщині  зі своєю непрофільною освітою та доволі сумнівним, як на ті часи, минулим, вирішив поступати  до Київського держуніверситету на заочне відділення факультету  журналістики, де на той час деканом був Дмитро Прилюк. То були непрості часи і для нього самого, адже куратори цього найідеологічнішого факультету Шевченківського держуніверситету з ЦК КПУ та з відомої спецслужби вже добряче розхитали під ним крісло декана, на яке невдовзі сяде їхній висуванець, який, щоправда, залишить за Прилюком посаду завідувача створеної  ним же кафедри теорії та практики преси.
 Звичайно, ці факти з життя Дмитра Михайловича — окрема тема, але наголошую на них ще й тому, що дехто досі пробує зробити з Прилюка такого собі послідовного поборника радянських зразків журналістики та літератури, яким він насправді не був. Як на мене, його постать у тодішній журналістиці та літературі залишається однією з найсуперечливіших з огляду на епоху, в якій він жив і творив як письменник, журналіст та науковець, зрештою як керівник важливої освітньої структури провідного українського вишу.
Нині добре розумію, чому його після десятиріччя перебування на посаді декана у керівництві КПУ вирішили посунути, адже Дмитро Прилюк не став  ручним та «своїм», а зумів зберігати на факультеті доволі демократичну атмосферу та, без перебільшення, плекав для вітчизняної преси разом зі своїми однодумцями (деяких з них на сторінках «Подільських вістей» вже згадав Петро Воробей) справжні національні кадри, попри шалений тиск...
Пригадую нашу першу бесіду в його кабінеті, його доскіпливий погляд та гострі запитання про моє минуле життя-буття, яке він, здається, вмів читати без зайвих пояснень, як відкриту книгу. Зрештою, не скажу, що мені доводилося в університеті дуже часто з ним особисто спілкуватися, але під час сесій вважав своїм  обов’язком поділитися з ним новинами з рідних країв. А ще пам’ятатиму завжди його всерозуміючий погляд, коли він спілкувався із земляками під час своїх приїздів на батьківщину, де власне найперше черпав фактаж для багатьох своїх творів.
Не можу не згадати і його скептичну, лише в кутиках вуст посмішку при спогляданні суєти місцевої партсвити навколо себе. Звичайно ж, залишилися зі мною і поради на університетських лекціях, й ніби бачу нині його розмірену неквапну ходу факультетськими коридорами та  університетськими вулицями, коли він, замкнувшись у собі, лише кидав навколо гострий погляд людини, яку, здається, нічим вже не можна було здивувати. Хоча сам він і нині дивує мене багатьма своїми творами, цікавитиме завжди як неординарна  особистість таки насправді непростої й драматичної долі, що чекає ще своїх дослідників. Також знаю напевно, що цей мудрий чоловік не був випадковим і на моєму життєвому шляху…