Так сталося, що з Лідією Миколаївною ми зустрілися через тиждень після смерті її чоловіка Василя Олександровича. Ровесники — обом по 59 років — ніхто й не думав, що Василь Олександрович несподівано покине цей світ. Але буквально протягом кількох днів усе й сталося: раптова хвороба, операція, похорон...
Тому, власне, Лідії Миколаївні було дуже важко спілкуватися, адже горе каменем лежало на серці. Втім був світлий промінь: розповідаючи про свою роботу, вона весь час із вдячністю згадувала покійного чоловіка, бо ж фактично він був у неї найпершим помічником.
Лідія Миколаївна Гончарук — соціальний робітник Китайгородської сільської об’єднаної територіальної громади. Має вісімнадцять підопічних у Рогізні (де сама проживає) і в сусідньому Субічі.
За п’ятнадцять років полюбила свою роботу, іншої й не уявляє. Доля розпорядилася так, що змушена була змінити свій фах (довго працювала у торговельній сфері). Ця, нинішня, робота, каже, нелегка. Вимагає не просто механічного виконання обов’язків, а уміння бути хорошим співрозмовником, точніше, навіть психологом. Адже підопічні її, як правило, люди самотні, тому в бесідах з нею шукають розраду, співчуття, пораду. Справді, замало принести у хату води чи дров, скопати грядку чи посадити квасолю й цибулю. Важливо, мабуть, каже Лідія Миколаївна, вислухати ту чи іншу бабусю, підказати, як правильніше чинити їй у теперішньому світі. Їм же так складно пристосовуватися до змін, які, дивись, кожного разу ведуть до гіршого. Он лише постійні подорожчання чого варті! Високі ціни проти мізерних пенсій! Тож як до них призвичаюватися стареньким без Лідиної допомоги? Тому вона для них найголовніша. Одне слово — мов дочка.
І для 88-річної Ольги Іванівни Мотайло, і для 89-річної Ганни Семенівни Смолінської, і для Наталі Тимофіївни Ількової, якій теж за вісімдесят. У Наталі Тимофіївни помер єдиний син, вона ледве пересувається з допомогою двох палиць. Тож допомога потрібна абсолютно в усьому. Лідія Миколаївна намагається максимально полегшити їй життя, навіть яблука в саду збирала. А минулої неділі, у свій вихідний, навідувалася теж до неї. Бо дуже туга на серці, ніде вдома не може притулитися, аби горе хоч трохи притихло. І тепер уже для неї, Лідії Миколаївни, її підопічні є психологами. Причому, найкращими, хоч і не закінчували ніяких університетів. Вони просто по-материнськи ставляться до своєї Ліди і, люблячи, тихенько — де словом, де поглядом — підтримують. І запевняють: горе вщухне, треба просто все витерпіти...
І дякують їй за роботу. За вчасно привезене зерно, яке з покійним Василем Олександровичем ще зовсім недавно отримали «на пай» і доставили усім. За побілені й відремонтовані хати. За порубані й складені дрова...
І, звісно ж, за підсніжники, які напровесні назбирала вона разом з чоловіком у лісі і привітала всіх своїх жінок зі святом Восьмого березня. Це взагалі було для них дивом! Й зробило їхнє многотрудне життя хоч на хвилинку світлішим, зігріло у напівхолодній хаті, змусило усміхнутися. Це дорогого вартує. Це, мабуть, важливіше за оплату комунальних послуг чи відро води, внесене до хати (то робиться щодня). А підсніжники — це мить щастя. Це почуття, яке залишиться навічно з тобою і зігріватиме тебе. Тому щасливими хочеться бути всім.
В особі Лідії Миколаївни вітаємо всіх соціальних працівників з професійним святом. Здоров’я, терпіння, взаєморозуміння!
Gismeteo 
