Курси валют

За любов до України Галину Гайову засудили до 10 років в’язниці.

Їй так часто хочеться до рідної домівки – добротного будинку, який  важко зводили-облаштовували кілька років, а потім щасливо жили з чоловіком і дітьми два десятиліття, і де залишили все роками зароблене. Хочеться до міста, в якому народилася, зростала, народила і виховувала дітей, до колективу, з яким пропрацювала тридцять шість років, до рідних, до друзів… Але. Не зараз. Туди – в минуле, де не було війни, хаосу, де в розмірений ритм копітких буднів і радісних свят ще не увірвалися зрада, мародерство, лицемірство, фальш і пекельні жахіття, які й донині, почасти здаються якимось невдалим фільмом чи казкою.
Тільки ось ночами все ще сниться страшний брязкіт тюремних замків та кайданок, сняться ґрати, за якими люди, а вона до них ніяк не може потрапити. Тоді мов блискавкою пронизує все тіло. Вона прокидається і розуміє: довгих 15 місяців полону позаду, в неї на руках «важливий документ» про помилування, адже була засуджена до десяти років в’язниці за… любов до України, за те, що… «укропка».
Галина Леонідівна Гайова нині проживає в Хмельницькому. Тут з чоловіком винаймає житло, тут її діти, тут працює медсестрою в інфекційній лікарні. Вони – переселенці. За любов до України, за невизнання «мультяшної ДНР» їм довелося сплатити аж надто високу ціну. Бо спровокована північним сусідом війна безжально розділила життя родини на «до»  і «після».

Синів арештували відразу
Галина Леонідівна народилася в Докучаєвську, що на Донеччині. Тут закінчила медичне училище. Працювала в місцевій лікарні в акушерсько-пологовому відділенні старшою медсестрою. Чоловік трудився головним агрономом, а коли канули у Лету колгоспи – спеціалістом на «Норді».
– Першого вересня 2014-го до нас заїхала ДНР, – розповідає жінка. – Цей рекет, інакше й не назвеш, одразу став грабувати багатші будинки, відбирати авто і все, що мало ціну. В нашому місті був комбінат з продовольчими запасами на випадок надзвичайної ситуації. То вночі сторожа вбили, робочих відпустили по домівках, а заклад захопили. Місцеві ж мешканці, хто втікав, кинувши все роками надбане, хто перейшов на бік «мультяшної влади», хто, попри страх, залишався справжнім українцем, а хто, і, на жаль, таких багато, й вони, погодьтеся, найстрашніші, просто байдуже спостерігав. Наші сини, тоді тридцятип’ятирічний Вадим  і двадцятип’ятирічний Олександр були аж надто проукраїнськи налаштовані, і всі про це знали. Тож на другий день денеерівської влади їх заарештували: забрали з домівок разом з їхніми машинами. Сашко  з нами проживав, а у Вадима  з дружиною Оленою своя квартира була. Вадим  якраз з онуком, якому тоді ще й шести років не сповнилося, сам був удома. Тож йому заявили: «Залишай дитину, бо ми тебе забираємо!». Добре, що свати жили неподалік, завів до них дитину. Хлопці, звісно, не зізнаються мені, проте переконана: їх били – зайшовши до хати, одразу це збагнула.
Комендантом нашого міста поставили колишнього зека, місцевого наркомана, – веде далі співбесідниця. – Колись ми врятували його дружину, привезли до нас у відділення напівмертву, позаматкова вагітність була. І він тоді мені сказав: «Я — твій боржник». Тож біжу до нього додому. Його не було. Лише дружина. Я кричала: «Таню, він же обіцяв! Він же мій боржник! Відпустіть дітей!».
Увечері хлопців відпустили. В невістки в Хмельницькому проживає двоюрідний брат, він і запропонував переїхати сюди: у нього тут є однокімнатна квартира, тож поки поживуть. Поспіхом зібралися. Один Бог відає, що творилося у материнськім серці, коли проводжала  онука та дітей, які мали і роботу, і повністю налагоджений побут. Потім не раз їздила до рідних: коли сама, коли з чоловіком, коли з ненькою. Потягом умудрилася перевезти їм сяку-таку побутову техніку. Нелегкими були ті поїздки, адже через два блокпости доводилося проходити – денеерівський і наш.
Допомагали армії
З початку війни Галина з чоловіком і однодумцями, не криючись, допомагали нашій армії.
– Хлопці попервах не мали навіть форми, – пригадує Галина Леонідівна. – Тож відвозили їм одяг, купували чорні футболки, шкарпетки, труси, їжу, матраци, ковдри, постільну білизну, збирали гроші для потреб армійців з не зовсім байдужих місцевих. Наша діяльність, звісно, ні для кого не була секретом і, зрозуміло, вкрай не подобалася новій владі.
А ще багато місцевих, не бажаючи вникнути  в ситуацію, закидали, мовляв, є у цій війні рука Америки. Яка ж Америка, пробувала роз’яснювати. Тут що, долари ходять чи продукти американські є? Натомість російські рублі ввійшли в обіг на третій день, з’явилося й чимало російської продукції, не кажучи вже про зброю і техніку. Там, щоб ви розуміли, не залишилося жодного відомства, відділку, кабінету, якими не курували б росіяни, а наші ж так – прихвосні. І саме ці прихвосні «бомбили» будинки, виносячи з них геть усе, аж до закруток. Але у ЗМІ подавалося це під іншим соусом: мовляв, українська армія мародерить. Люди добрі, наша ж армія навпаки ще своїм ділилася, надто ж зі старенькими, віддаючи тушонки й крупу, аби ті з голоду не вмерли. Але налякані люди ладні були повірити, або зробити вигляд, що вірять у будь-що, тільки б їх не чіпали…
А на Покрову взяли і її
Галина працювала в лікарні, тож знала, скільки там перебуває росіян. І одного разу, маючи доступ до документів, ретельно виписала всі прізвища російських солдатів і віднесла до СБУ у Волновасі. Дурницю зробила, міркує зараз, що не надрукувала, а написала від руки. А там, у стінах СБУ, виявляється, завівся «щур»: хтось сфотографував отой написаний нею аркуш…
То було якраз на Покрову 2016-го об одинадцятій ранку. Галині якраз трапилася вільна хвилька на роботі, тож подзвонила до синів, привітала з Днем захисника України. Аж тут: «Збирайтеся! Поїдете з нами». Денеерівські солдафони спочатку завезли жінку до її будинку, перевернувши все догори дригом, вершили «обшук». Чоловік якраз був удома. Встигла перемовитися з ним кількома словами і… кинути до жіночої сумочки кілька плавок (речей брати не дозволяли). Але навіть ту похапцем вкинуту в сумку білизну (уявіть верх приниження, нахабства і підлості) бранці віддали через десять днів.
Її привезли на переоблаштований під тюрму колишній завод ізоляції. Помістили до підвалу. У сирій кімнаточці лиш нари і стіл, куди зранку та ввечері, мов собаці, закидали якусь кашку й чай. Тиждень самісінька! Ні допитів, ні пояснень, ні можливості подзвонити… Обдертий матрац і заяложений плед. Благо, що була в теплих чоботах і пальті.

Через тиждень перевели до камери. Там познайомилася з такою ж бранкою: сорокарічна Тетяна перебувала тут із травня. А згодом — з Валентиною, з якою дуже здружилися. Її, працівницю РЕМу, заарештували за те, що фотографувала будинок Гіві. І хоч господар на той час уже три місяці був покійним, Валі винесли вирок — 17 років тюрми.
— Вдома, коли мене забирали, був чоловік, певно, це врятувало будинок від «цілковитої зачистки», — міркує Галина, — бо у Валі, як її заарештовували, забрали ключі і винесли з хати геть усе: меблі, побутову техніку, навіть рушники…
У камерах вони тримали по двоє-троє людей, не більше, щоб між собою якомога менше говорили, — продовжує Галина Гайова. — Без жоднісіньких умов. У туалет виводили двічі на день: зранку і ввечері, стільки ж разів давали їсти, раз на тиждень був банний день і дозволяли випрати одяг.
Ув’язнених виводили на роботу: прибирати величезну територію колишнього заводу. Тож, відкидаючи сніг чи розчищаючи траву, мали можливість спілкуватися. Їх таких, «політичних», було 54.
Конвоїри жінок не били. Натомість знаходили інші методи впливу, доволі принизливі, про які не те що говорити, згадувати не хочеться. Психологічно домордовували. Постійно запевняли, що все одно вб’ють. Проте жодного разу Галина Леонідівна не заплакала, аби не бачили вони сліз, аби не думали, що зламали…
«Червона рута» о шостій ранку
«Вони щоранку о шостій будили нас, на всеньку потужність увімкнувши «Червону руту». «Мені приємно», — констатувала завжди. А їх це дратувало.
Згодом почали водити Гайову на допити. «Пришили» 321 статтю — шпіонаж. Шпіонажу не визнавала, але те, що вона за Україну і легітимну владу, не заперечувала, як не зрікалася й свого почерку на тім аркуші. «Ти укропка!», — закидали їй. «Так, і цим пишаюся! — відповідала гордо. — А ви? Відкрийте свої паспорти. І ви укропи!». «Ти тут живеш і тут гадиш!». «Ми всі тут живемо. А гадите ви. Я прагну порядку, а ви привели війну». І навіть молодий начальник тюрми, уродженець Єкатеринбурга, який часом закидав: «Не ображайтеся на мене, нічого особистого, просто робота», — і просив Галину не прирікатися. Та вона все одно не мовчала.
А коли наприкінці листопада повезли до МДБ, вперше дозволили зателефонувати. Набрала Сашу. Як зраділи рідні, що вона жива! Друга можливість подзвонити сину трапилася у грудні. «Ви хоч нікому не давайте ніяких грошей», — наставляла по телефону. На що Саша відповів: «Ми знаємо, що ці клоуни нічого не вирішують, все вирішує Кремль». Телефон був на гучномовці. Відтак впертій українці дзвонити більше не дозволили. Аж до травня.
Проте надана, згідно з, як не дивно, ще існуючим законом для беззаконників державний адвокат, все ж примудрилася стягнути з синів 500 доларів. А чиї б діти не дали? Рідні Галини тим часом оббивали всі пороги, зверталися до Червоного Хреста, ОБСЄ, ООН, до відомств з прав людини в усіх країнах…
Замість суду — відверта клоунада
Почалася вервечка судів. «Суди, військові трибунали… Клоунада, словом, — констатує. — Частина суддів повиїздила, ті ж, які залишилися, стали на бік ДНР. Я їх, коли привозили мене у кайданках на суд, запитувала: «Скажіть, вам самим не смішно?». Вони мовчали. Переносили засідання, знову судили, знову допитували… Завдяки тому, що діти скрізь достукувалися, до мене на останні суди просилися представники ОБСЄ і ООН, проте, як тільки вони з’являлися, судові засідання з різних причин переносили. Та все ж їм вдалося таки потрапити. Знаєте, їм було смішно, а суддям, гадаю, соромно. Десять років дали мені за шпіонаж. «Ви ж за вбивство даєте менше, — сказала їм. — А я не вбивала нікого. Шпіонажу мого ви не довели». Втім, хто мене слухав…
Вони взагалі творять, що заманеться. До прикладу, Вікторію, доцента кафедри логістики, декана правового факультету Донецького університету управління та права разом з чоловіком та донькою заарештували на блокпосту лише за те, що не визнала нової влади, одразу переїхала і пішла працювати до Маріуполя. Доньку відпустили за тиждень, чоловіка за місяць, а її за два, а потім ще два місяці документи не повертали. За «інакомисліє» тримали у тюрмі й молоденьку Христину, яку теж затримали на блокпосту — їхала з Маріуполя до лікарні, безпліддя лікувала дитина. Таких прикладів — тисячі. Тож яке слово знайти, щоб цей «мір» охарактеризувати?
А ще з нами сиділа денеерівка, яка працювала у відділі кадрів, — вела статистику вбитих і поранених. Її закрили, аби невиїзна була, щоб таємниць не розголошувала. Так ось вона розповідала, що офіційно лише в Іловайському котлі тільки росіян загинуло п’ять тисяч. А під Маріїнкою 2016-го колона із тисячі росіян потрапила під обстріл. 900 загинуло, сотня ж, якій судилося вижити, одразу, написавши заяви на звільнення, поїхали додому. А денеерівців навіть ніхто не рахує. Ви ж уявіть, якщо там гинуть такі, як Гіві, Моторола, Захарченко, то що казати про «просто м’ясо». З мого невеличкого містечка й перерахувати важко, скільки вже загинуло.
«А твою маму похоронили...»
Якогось травневого дня п’яний у дошку конвоїр, хизуючись своєю зверхністю, проговорився: «А твою маму похоронили...» Аж у травні Галина дізналася, що від множинних осколкових поранень її 78-річна ненька загинула у грудні. Сталося це неподалік зупинки в рідному містечку. «Мама, — не стримує сліз донька, — їхала або до нашої домівки, або уже до свого додому, бо жила неподалік. Цього я вже не дізнаюся ніколи. Певно, хотіла подивитися, що там з будинком, бо чоловік майже одразу після мого арешту до дітей в Хмельницький переїхав. У ті грудневі дні, пригадую, я місця собі не знаходила, так важко-важко на серці було, як кажуть, плакала душа».
У СІЗО
12 вересня 2017 року Галину Гайову перевели до СІЗО. Там уже були Таня і Валя. Зігрівала душі надія, що їх готують до обміну. У значно більшому, ніж у Хмельницькому, слідчому ізоляторі умови були кращими від тюремних. І хоч сидіти довелося із вбивцями й рецидивістами, та все ж… «Тут у камері був унітаз, над ним ми могли помитися і навіть змити голову. Спали у піжамах, на постільній білизні. Була література, — посміхається жінка, — ми постійно щось брали читати, розгадували кросворди, щоб не деградувати. І весь час повторювали Соломонові мудрощі, особливо: все минеться й це також. Був телевізор. Щоправда, лише російські канали, проте подану ними інформацію ми навчилися трактувати правильно, а ще інколи проривався «1+1». Офіційно дозволялося передавати продукти. Жінки, які сиділи по кілька ходок за вбивства, з нас не знущалися: у віконечко дверей камери, що було якраз навпроти мого ліжка, постійно дивився охоронець. Тут уже в дівчат був телефон. Тож так раділа можливості щовечора почути рідних. Навіть скинула Саші по Вайберу обвинувальний акт і вирок, а син відправив їх Геращенко. Тоді до нього подзвонила Морозова (займає посаду, як у нас Геращенко) і сказала, що я є в списках на обмін. Втім, ті списки щоразу змінювалися. А так нестерпно хотілося додому, тобто до рідних, бо дому нема! Зраділи, коли побачили по одному з російських каналів, як Путін, Захарченко і Кирило говорили про обмін».
25 грудня двері камери відчинилися після десятої вечора, що було суворо заборонено, Галину й Валентину покликали на вихід. Охоронець сказав писати заяви, показав списки, хто потрапляє під програму обміну. Від радощів не слухалися руки. Та все одно до кінця не вірилося!
Зірками стріло рідне небо
…Свій нахабно принизливий тон російські найманці витримали до кінця, повантаживши 74 наших полонених (34 цивільних і 40 військових), немов оселедців, у два автозаки, що й дихнути не було чим, пустивши позаду п’ять великих сучасних комфортабельних автобусів для своїх полонених. Їх 370 наша сторона привезла також комфортними великими автобусами, щоправда, 70 із них виявили бажання залишитися в Україні.
У задушливих автозаках довезли до Горлівки. Там зустрічали Геращенко, представники ОБСЄ, Червоний Хрест. «Це направду було страшне видовище, — зітхає Галина Леонідівна, — точно, як у фільмах про концтабори. Полонені, надто військові, напівроздягнуті, в літньому взутті, виснажені, поламані, без зубів, хто з торбою, хто з сумкою, хто з білим мішком. Представники Червоного Хреста привезли усім новий теплий одяг, взуття, давали гарячий чай і телефони, аби подзвонити. А ми не могли ні пити, ні говорити. І в автобусі сиділи тихо-тихо, навіть, здавалося, дихати боячись, а у водія піт з чола скрапував. Він теж, як і ми, боявся, що зараз впаде щось на ці автобуси і скажуть, як завжди: українська сторона підірвала своїх людей на території ДНР. Їм же вірити не можна. А коли проїхали наш перший блокпост, на якому майорів державний прапор і радісно махали руками наші хлопці, ми ожили, заговорили, зашуміли, як у вулику. Водій пустив салоном телефон, щоб рідним дзвонили. Тоді плакали всі. І я. Вперше, за всенький оцей трагічний відрізок часу.
А потім нас кудись привезли. Йдемо. Темно. Поле. Розуміємо, що готують нам якийсь сюрприз. А небо таке зоряне-зоряне. Таким його ще не бачила ніколи. Здавалося, усі-усі рідні зорі нас зустрічали. Раптом загоряються ліхтарі. Освітлюється майданчик. На нім вертоліт і… наш Президент.
І тільки, побачивши його у військовій формі, нам стало спокійно і затишно. А він… Він довго мовчав — плакав. І ми просто плакали. Слова були зайві. Ми вдома».
Вертольотами звільнених бранців доправили до Харкова. Велелюддям, квітами і кульками зустрічали їх цивільні та військові. Потім літаком разом з Президентом усі летіли до Києва. А тут уже були рідні. Їх покликали на зустріч з Президентом. Сашко уже з Києва розмовляв з мамою по телефону (вона ще була у СІЗО), проте не сказав, де він — зробив сюрприз.
Емоції і сльози тієї зустрічі ніхто не опише, їх просто треба пережити…
Найщасливіший Новий рік
Їх на місячну реабілітацію відвезли до Феофанії. Поселившись, одразу з Сашком поїхала до Хмельницького. Стільки ж бо часу не бачила чоловіка, дітей, онука. Як він підріс! «І знаєте, я збагнула тоді, яке це невимовне щастя, який це неоціненний скарб, — бути поряд з рідними. Це — найважливіше, що в житті буває. І мене не лякало, що нема ні ложки, ні виделки, ні рушника, що все-все залишилося вдома, і що навіть дому нема. Це все — десяте! Той Новий рік із сім’єю — найщасливіший мій Новий рік. Я дуже багато там переосмислила. І тепер кажу всім: не відкладайте життя на завтра, живіть сьогодні, їжте з красивого посуду, спіть на красивій білизні. Це не розкіш, це — комфорт».
Два дні побула Галина Лео- нідівна з рідним й — на реабілітацію до Феофанії. Там герої пройшли повноцінні обстеження й лікування, отримали психологічну допомогу. Хто потребував — ставили зуби, протезували.
Після приїзду з лікування-реабілітації Галина Лео- нідівна почала шукати роботу. Щоправда, зізнається, довелося розчаруватися у працівниках Пенсійного фонду — як на роботу, місяць до них ходила, щоб трудову забрати, та все у тих якісь виправдання знаходилися. «А з травня взагалі виплату пенсії припинили, мотивують, що мають документ, у якім йдеться, що я кордон пересікала, — зітхає. — Та в них всі документи є! Хіба я щось приховую. Вже втомилася до них ходити і доводити. Складається враження, що не з державної казни, а з власної кишені мені платити мають. За щось же мені жити на найманій квартирі треба. У полоні мене хоч годували!»
А коли оббивала пороги лікувальних закладів у пошуках роботи, то в одному з них навіть почула: «Російськомовних на роботу не беремо!». Але розповідати про те, скільки судилося звідати за щиру любов до України, не стала.
В інфекційній лікарні на роботу взяли відразу. Правди про себе тут не розповідала теж, сказала лише, що переселенка. Зізнатися довелося, як потрібно було відпроситися для поїздки в Адміністрацію Президента. У Києві з колишніми бранцями проводили психологічні тренінги, розпитували, як живуть, з якими проблемами довелося зіткнутися — своєрідний релакс (та й слід зауважити, підтримують їх бандеролями з продуктовими наборами й необхідною побутовою хімією). «А жили ми там, — посміхається Галина Леонідівна, — у шикарному готелі «Червона рута», пісню про цю квітку нам щодня крутили у тюрмі».
Галина Гайова з чоловіком і молодшим сином винаймає квартиру. Старший син з сім’єю — теж. Діти всі працюють. Внук уже в четвертому класі.
Чи хочуть вони додому? Звісно. Але бажання це, відверто зізнається Галина Гайова, відразу зникає, як тільки згадує про байдужих людей і зрадників, які там залишилися. «Повірте, вони вже завтра, як тільки ми переможемо, скажуть, що вони «За Україну!», — запевняє. Хоча залишилися там і справжні патріоти, порядні люди. Сумує вона дуже за завідуючою відділенням, у якому працювала, дружили вони, приїздила та й на суди, й передачі привозила, що їх колеги збирали. Лишилося там насправді багато друзів і родичів. Хоча, на жаль, чимало з них стали ворогами. Шкода, що так війна розпорядилася.
За сплином літ, стільки переживши, вистоявши і не зламавшись, Галина Леонідівна лише тепер зрозуміла справжню сутність слів покійної бабусі: коли збиралися великою родиною, та завжди проголошувала перший тост «За мир!», бо звідала свого часу пекла війни. Тепер і в її онуки така ж найзаповітніша мрія — ХАЙ БУДЕ МИР!