Якби праця листоноші вимірювалася кілометрами сходжених доріг, кількістю спілкувань із людьми, то більшість із них, у тому числі й Світлана Мацеплюк, отримувала б найвищі заробітки і найвищу похвалу. 22 роки трудового життя віддала пошті Світлана Іванівна. Рідне село Трительники та сусіднє Баглаї сходила, як кажуть, уздовж і впоперек. Не дивно, що листоношу на два села знають у кожній хаті, і для більшості сільських жителів вона – наче світло в темному вікні. Десятки зворушливих історій із життя односельців, знайомих, що «потягнуть» на бестселер, може повідати й Світлана Іванівна. Всі вони відкладалися під час спілкувань, простих людських розмов біля хвіртки, у сінях чи за столом, коли, не раз бувало, розігрівала чай для стареньких.

І в сніг, і в холод, буває, у проливний дощ із важкою сумкою на плечах, у якій, окрім преси, ще й печиво, спеції, вермішель, крупи, інші продукти, намотує Світлана Іванівна кілометри — не на тренажерах у теплому залі, а звивистими сільськими вуличками. Від Трительників до Баглаїв кілометрів, мабуть, зо шість, та й по селу з один точно набереться. І це, зауважимо, відстань лише в один бік. Такий же шлях треба здолати і в зворотному напрямку.
Сьогодні, як бачимо, коло обов’язків листоноші суттєво змінилося. Колись люди передплачували по 3-4 газети, журнали, слали листи, вітальні листівки рідним, знайомим. А тепер листоноша виконує функції «автолавки», щоправда, не на колесах, а на своїх ногах. Від реалізованого товару отримує Світлана Іванівна, як і її колеги-листоноші, певний відсоток, то й тягає на плечах ой яку нелегку сумку. Бо хіба порятують сьогодні її 0,8 ставки, хоч і виконує роботу начальника поштового відділення у Трительниках та листоноші на два села? Зрозуміло, що ні.
— Тому й мусимо з чоловіком, який раніше працював фельдшером, тримати вдома дві корови, телицю, два бички. Наробитися треба — рук не чуємо. Та як інакше вижити? — каже Світлана Мацеплюк. — Хочеться дітям бодай чимось допомогти. Їх у нас четверо. Маємо вже й шестеро онуків. Молодший син ще не одружений.
— Скажу відверто, лякають мене чутки про те, що поштові відділення будуть закривати, що раз чи два на місяць в село доставлятимуть газети і таке інше, — продовжує співрозмовниця. — Я, до прикладу, вже пенсійного віку, і навіть якщо без роботи залишуся, не пропаду. А як же обходитимуться без спілкування, нашої допомоги ті старенькі люди, яким я, наприклад, заповнюю квитанції за комунальні послуги, оформляю платежі? Я ж їм і про сільські новини розповідаю, на їхнє прохання доставляю товари, ліки. Це ж вони взагалі залишаться «відрізаними» від світу. Дуже надіюся, що «нагорі» згадають про тих жителів, які вже ніколи не покинуть села і яким діватися нікуди. Хочу, щоб і труд моїх колег, таких же поштарочок, цінували. Бо зараз у нашій професії залишаються тільки віддані їй люди.