Надрукувати
Категорія: Портрети
Перегляди: 879

Батько чотирьох дітей, він не звик сидіти без діла. Тому, як канули в Лету колгоспи, подався до Росії на заробітки. А коли та країна стала нам ворогом, влаштувався на спиртозавод у рідних Маниківцях, що на Деражнянщині. Але з початком війни справжньому чоловікові, за плечима якого п’ять років служби за контрактом у Німеччині, все важче було дивитися новини. Ключову роль зіграв Іловайський котел.  Хоч знав про нього лише з телевізійних скупих сюжетів і з розповідей колег, до яких дзвонили друзі з того пекла. Тоді сорокадев’ятирічний Віктор Сирота усвідомив: сидіти вдома не має права. «Там молоді і зовсім юні, я мушу йти», — сказав сам собі і подався до військкомату. Не пройшов комісію: серце. Відмовившись від цієї процедури, став збирати необхідні довідки…

До смертей звикнути неможливо
«Мене запитали у конторі: «Твій чоловік йде на війну?» — пригадує  дружина Станіслава Францівна. — А я, як-то кажуть, ні сном ні духом. Мій Василь курки зарубати не міг, добряк неймовірний. Тут якраз він нагодився, запитую: «Василю, ти йдеш в армію?». «Так, у суботу (за два дні — авт.) з речами мушу бути у військ-
коматі. Не знав, як тобі сказати», — відповів. Я розуміла, що відмовляти марно, раз уже вирішив. Він аж надто патріот, українолюб, я бачила, як пекли-боліли йому ті події на сході».
Далі — за два місяці три полігони, затим — у складі 40-ої артилерійської бригади на війну. Перші бойові позиції були під Волновахою. За рік служби доводилося раз по раз передислоковуватися: то в одному місці працювали, то в іншому, змінювали один за одним населені пункти. Попервах було дуже важко, та й, чого гріха таїти, страшно, здригалися від пострілів, а потім й до свисту «Градів» звиклося. «На те й війна, — констатує по-чоловічому скупо. — Вдома я рідко ходив до костелу і сповідався, а там при хорошому обстрілі молилися всі».
От тільки до смертей звикнути неможливо… «Перших значних втрат наша бригада зазнала десь за чотири місяці. — Віктор Васильович намагається триматися мужньо, та руки підступно починають тремтіти, з очей зрадливо полилися пекучі чоловічі сльози, він чимдуж вибігає з хати: — Я покурю… Тоді хтось пропустив, — повернувшись, видавлює з себе слова, ковтаючи сльози, — дві машини з мінометами накрили всю батарею. Одразу загинули 16 хлопців з охорони, а десять забрали до шпиталю. Ось така штука війна: ми жили в одній палатці на 50 чоловік… Ще вчора. А нині гроші на похорон збираємо…».
Віктор Васильович колись любив дивитися фільми про війну. Що доведеться самому того пекла звідати, й не снилося. Справжня війна, запевняє, набагато страшніша, як по телевізору. Хоча він не звик жалітися. У телефонних розмовах завжди запевняв рідних, що все добре. Та й зараз, пригадуючи пережите, ні на що не нарікає. Хіба, каже, проблема з водою була… Керівництво хороше: в ситуаціях, коли загрожувала небезпека, коли залишалися лічені хвилини, справжні офіцери наказували покинути зброю, спішитися і в укриття. Зброя — це лише метал, наголошували, за нею поверталися, як вщухало пекло. Не нахвалить побратимів, з якими зріднила війна. Справжні у нас козаки. «Ви уявіть: людину зі Львівського полігону відправляють на операцію, затим хочуть комісувати, а вона вперто рветься на передову, — розповідає. — Хлопчина з Західної України: один в батьків, розумний, перспективний, закінчив три курси медичного вишу, воює. Я як батько наставляю його: «Ярику, довчися», а він мені відповідає: «Головне — війну закінчити, а навчання й потім встигну».
А ще, як всі, хто воював, Віктор Сирота запевняє, що по телевізору нам показують відсотків 20-30 правди. «Наприкінці моєї служби в нас з’явилася база. Бо ж попервах: польові умови, палатка на півсотні чоловік, викопана яма для приготування їжі.., і найзаповітніша мрія — помитися. На базі вже була навіть пральна машинка і можливість вряди-годи подивитися телевізор. Так-от, наприклад: того дня лише у нас в бригаді загинуло двоє-троє бійців, а по телевізору кажуть, що всього чотири. То хіба це може бути правдою? Ми ж бо знали, які запеклі бої тривали».
І…завезли в Скаржинці
Рівно рік, не враховуючи полігонів, пробув Віктор на війні. «Приїхав додому наприкінці липня, — розповідає дружина. — Всі рідні наступного дня зійтися мали, шашлики хотіли посмажити, зустріч, так би мовити, влаштувати. Вранці Василь каже: «Вибач мені, будь ласка, та так болить голова, що й встати не можу». Тож не чіпали його. Аж раптом чуємо: індики дуже кричать. Вибігаємо: чоловік лежить без свідомості, мертвий. Ми його трясемо, воду ллємо, хоч би що. Викликали фельдшерку, затим швидка дві години їхала. В райлікарні поставили діагноз алкогольна епілепсія й відправили до Скаржинець. А звідки та алкогольна епілепсія, якщо він непитущий, а того дня, може, аж півпляшки пива випив (діти йому купили)? Богу дякувати, у тій психіатричнічній лікарні лікар толковий трапився. «Везіть, — каже, — чоловіка на Хмельницький, робіть МРТ, там щось є у голові. Він не наш хворий». Привезли. Зробили. Гематома головного мозку».
Віктор пригадує, що їдучи у вантажівці, добряче вдарився головою об ящик з боєприпасами, таке на польових дорогах, зізнається, траплялося не раз.
«Коли зробили кардіограму, — розповідає далі дружина, — налякали, що серце таке слабке, що операції не витримає, а оперувати треба терміново. А тут, як на зло, ще й у мене нирки прихопили, що й підвестися не могла… Віктора прооперували. Сестра моя біля нього сиділа, поки я на ноги встала».
Півтора місяця пробув Віктор Васильович у лікарні. Зараз заново навчився ходити. Щоправда, робить це з допомогою палиці. Погано слухаються рука й нога, часто болить голова… «Отой перший діагноз, що червоним рядком пройшов по всіх справах-документах, — алкогольна епілепсія — не дав змоги Віктору справедливо отримати військову групу інвалідності, — зітхає Станіслава Францівна, — натомість у нього — цивільна, і пенсія — 2350 гривень. А ще… його вшановують на свята і є у нього пільги на комунальні послуги. А ще… Він досі плаче, як згадує отой пекельно страшний день. Часто, задумавшись, мовчить. Про війну ні розказувати, ні говорити не любить».

«Ми постараємося допомогти Віктору відновити справедливість», — запевняє голова Деражнянського благодійного фонду «Мир та добро» Мар’яна Сенчук.
Отак воно буває. В Україні.