Надрукувати
Категорія: Портрети
Перегляди: 977

Навіть за умови, що листоноші працюють не щодня, проте кілька днів ходіння по селах: від хати до хати із сумкою вагою понад двадцять кілограмів, пішки по бездоріжжю, у спеку чи в мороз, погодьтеся — труд занадто тяжкий.
Та хто на це зважає?.. Більше того, їх хочуть позбавити навіть того мізерного заробітку, що мають. Адже у країні спостерігається тенденція до закриття поштових відділень, а це, звісно, призведе до масових скорочень їх працівників. Може, то лише чутки, але сільчани стривожені. Кажуть, що не уявляють свого життя без пошти. А поштові працівники взагалі у розпачі. Вони не можуть второпати: як так, що можновладці, які закривають очі на мільйонні зарплати керівництва «Укрпошти», додумалися до такого цинічного кроку. Думаю, якби хтось із них порозмовляв із жителями села та їхніми поштарями, то, можливо б, трохи прозрів. Ми зустрілися із двома представницями сільських листонош, зокрема, із Кам’янець-Подільського та Красилівського районів. Ось що повідали ці жінки про свою нелегку роботу.

«Вже 17 років я розношу людям пресу, пенсію, а віднедавна – ще й ковбаси, медикаменти, якщо хтось замовляє, печиво, консерви, цукерки та інше, – говорить Валентина Ткачук із села Руда, що на Кам’янеччині. – Ходжу по двох селах – Руда та Цвіклівці. У сумці – лише товарів на понад 400 гривень. А коли ще пенсія, то у мене значно більше грошей. Деколи боязко носити таку суму. Окрім цього, люди просять ще й за комуналку заплатити – відмовити не можу, бо всіх вже давно знаю і поважаю».
«Як же ви носите таку поклажу, йдучи пішки по декілька кілометрів?» – запитала я у Валентини Петрівни.
«А що вдієш, у мене аж вм’ятина на плечі від ремінця за роки роботи. Та мушу працювати. Хто ж до тих людей прийде, як не я, і попри все, хоч якийсь заробіток маю, бо ж куди сьогодні подітися», – такою була її сумна відповідь.

Про ті ж проблеми бідкалася і листоноша із Красилівського району Катерина Лукіянчук. Вона працює за схемою, як мовиться, два в одному, бо виконує обов’язки завідуючої Чернелівським поштовим відділенням і водночас пошту на два села розносить.
«І на відділенні потрібно бути, різні звіти оформити. А ще люди приходять отримати переказ або посилку, чи просто поспілкуватися, бо в селі це одна з точок, де можна дізнатися місцеві новини, – розповідає Катерина Павлівна. І додає: Хоч розірвися – всюди треба встигнути. Як я можу не принести пенсію стареньким, чи не доставити їм свіжу пресу?.. Вони ж передплачують періодику, хочуть бути в курсі подій… Особливо прихильно ставляться до газети «Подільські вісті» і сподіваються, що там «наверху» вистачить здорового глузду чиновникам, аби поштові відділення працювали і надалі».
Ці дві коротенькі сповіді – не просто сповіді, це – їхнє життя і життя тих, хто щодня з нетерпінням чекає своїх листонош. І прикро, що така потрібна професія, особливо у селах, може взагалі зникнути.
Разом із тим її представники, а це переважно жінки, продовжують тягати за копійки від двору до двору по декількох селах майже 25-кілограмову сумку, аби донести до людей друковане слово. До того ж, їм ще й нав’язують роздрібну торгівлю.
За таку нелегку працю і за підтримку нашої газети «Подільські вісті» ми щиро дякуємо Валентині Ткачук та Катерині Лукіянчук, а заразом й усім листоношам Хмельницької області.