Село водночас і радість, і біль України. Радість – бо це наша першооснова, хребет нації. Саме з села ми всі, або наші батьки, вийшли. Воно залишається малою Батьківщиною, з якою пов’язані незримою пуповиною. А біль?.. Викликає тривогу і сум його поступовий занепад, знелюднення, спричинене масовим виїздом молоді в міста або, що ще гірше, за кордон на заробітки. Така ж доля спіткала мальовниче село Нефедівці Староушицької територіальної громади.

— Виїжджає молодь із села, — із сумом констатує начальник відділення поштового зв’язку і водночас листоноша Алла Кравчук, — шукають кращої долі деінде. А в нас же так гарно! Ліс, природа. Але школу закрили, бо немає кому вчитися.
Вже шість років Алла Володимирівна працює на цій посаді. Важко? Звісно! По дві, іноді по три сумки доводиться носити рідним селом, аби доставити всю кореспонденцію та необхідні продукти селянам. Бо, окрім того, що приймає у відділенні платежі за комунальні послуги, продає товари та газети, через день доводиться працювати безпосередньо листоношею, обслуговуючи півсела Нефедівці.
— Чи радо вас зустрічають односельці? — запитую.
— Якщо пенсію принесла, то дуже, — вже зі сміхом відповідає Алла Володимирівна.
А справді, чи є час занадто сумувати? Вдома ж чекає чоловік, а ще господарство: дві корови, свині, кури. Не тужити доводиться, а давати раду такому звичному сільському життю. Якби ще за молоко платили не жалюгідні 4,5 гривні, а справжню ціну, то взагалі був би привід для додаткових посмішок. А якби ще приходили частіше в гості вже дорослі діти: Артем і Альона — це було б повне щастя для люблячих батьків.
Закрили школу в селі – проблема? Так, але є і Будинок культури, і ФАП. А ще працює дитячий садочок, де, як каже Алла Володимирівна, нині багато дітлахів. А якщо є діти, то є майбутнє в села, а, отже, й України.