Чимало періодики приносить в оселі селян Валентина Куян. Та серед розмаїття газет найріднішими, каже вона, стали “Подільські вісті”. Мабуть ще і тому, що її перший робочий день розпочався саме з цього часопису, бо якраз тривала передплатна кампанія. Навіть засумнівалася, чи зможе виконати заплановане.

– І тоді у Ключівці мене заспокоїли й підтримали Надія Козяр, Тамара Надолинська, Марія Ревуцька, Петро Підгурський. Та усіх і не перелічиш, хто передплатив і став постійним читачем газети “Подільські вісті”.
Та й сама Тетяна Іванівна не сподівалася, що прикипить душею до своєї нелегкої роботи. Була впевнена, що тимчасове її захоплення, але вже триває воно понад десятиріччя. Скільки за цей час стоптано неблизьких доріг, не знає. Адже їй із селища Антоніни, де теж доставляє пошту жителям семи вулиць, доводиться долати ще понад п’ять кілометрів до Ключівки з важкою сумкою на плечах. Її не зупиняє ані дощова погода, ані переметений снігами шлях. Поспішає, аби вчасно принести газети, пенсії та грошові перекази, бо інакше не вміє і не може. А ще клопочеться про замовлення своїх передплатників – приносить їм не лише продукти, товари першої необхідності, а ще й ліки.
– Лише у Ключівці проживає дев’яносто пенсіонерів. Половина з них постійно читає “Подільські вісті”, а серед них найстарша передплатниця Надія Захарівна Козяр, – продовжує Валентина Іванівна. – Їм нелегко виживати за пенсійні копійки. А ще були схвильовані тим, що ці виплати вже не доставлятимуть у село. Навіть не уявляю, як немічні та хворі добиралися б до банкомата. На щастя, все стало на свої місця.
Родина Валентини Куян так і не змирилася з її вибором професії, нелегкої, з низькими заробітками. Чоловік та дві доньки не раз переконували, що і вдома, у Великих Орлинцях, є до чого рук прикласти – достатньо землі, корова, яку вигодувала з телятка, кілька свиней.
– Та нічого не вдієш. Люблю своїх передплатників. Не зможу залишити їх, бо вони мене чекають, виглядають, щоб погомоніти, розповісти про наболіле, – запевняє листоноша.