Він виборював краще життя для нас. І задля цього пожертвував найціннішим — власним життям. Зовсім юний… Чотовий дев’ятої чоти 15 сотні Самооборони, 26-річний Артем Мазур поповнив ряди Небесної сотні
3 березня. До цього перебував у комі. Бо у чорний вівторок, 18 лютого, отримав надзвичайно важкі поранення: в нього влучили осколки гранати. На додаток його, пораненого, по-звірячому побили… Медики до останнього боролися за життя героя, та…
З ним прощався весь Майдан, весь Подільський край. Його оплакувала вся Україна. Хмельницькому технологічному багатопрофільному ліцею № 4, де вчився Герой України, присвоїли його ім’я. А на його сторінки в соцмережах й досі щоденно приходять листи, від друзів, від 15-ої сотні, від небайдужих: «Привіт, Артем. Бракує твого плеча поруч. Ми тут воюємо — хто в тилу, хто — на фронтах... Вчимося купувати і знаходити камуфляжі, бронежилети…», «Захищайте нас усіх, дорогі наші Небесні! Обіймаю. Вітання усім від нашої 15-ої», «А у нас, знаєш, війна... Російська наволоч надумала собі відібрати Крим. І, здається, не тільки... Вичекали, щоб і ми, і Україна наша були виснажені повстанням, щоб ви, найкращі і найвідданіші, пішли в оту Небесну Оборону України, і завдали удару...» Таких звернень тисячі. Бо для всіх українців, для батьків, для шести молодших сестричок і братиків — він наче живий. Воістину — герої не вмирають!
Він прагнув, аби майбутнє наше було гідним, без брехні. Втім і на тім світі Герою України, герою Небесної сотні довелося зіткнутися з обманом та несправедливістю.
— «Ми хотіли встановити Артему гарний добротний пам’ятник, — починає сумну розповідь Антон Тарахтій, на три роки молодший брат героя. — Але що так може справа повернутися, й у найстрашнішому сні наснитися не могло...
Пам’ятник вирішили замовити у приватної підприємиці із Житомира. Мали її координати, бо виступала перед родичами Небесної сотні, запевняла, що й сама була на Майдані, свято береже пам’ять про загиблих, тому зробить суттєві знижки, й пам’ятники на їхніх могилах встановить достойні, — продовжує Антон. — Мама зв’язалася з цією жінкою. Вона приїхала. Зробила заміри. Ми з батьком у той момент були у Польщі на заробітках, самі ж розумієте, родина велика… Мама описала, яким ми уявляємо пам’ятник брату. «43 тисячі гривень він коштуватиме, — сказала гостя, — на 15 тисяч я зроблю знижку, тож 27».
Гроші (всі, а не передоплату) підприємиця запросила відразу. Згорьована ненька сплатила. Заключили договір. Й процес, так би мовити, пішов. Була середина вересня.
— Коли я приїхав із заробітків, — продовжує співбесідник, — пішов з товаришем на могилу Артема. Машинку іграшкову йому взяли, бо брат завжди мріяв про автомобіль, марив ним, вивчився свого часу на автослюсаря, — Антон змахує сльозу. — Побачивши гранітний надгробок, пам’ятника ще не було, та його й досі немає, ми втратили дар мови. Я сам будівельник, тож розуміюся на таких речах: не співпадає жодна висота, ширина, діагональ, жодного рівного шва, одна плитка рівна, інша — надколота… «Що це за нова мода: класти пам’ятники на піноблоки? — якраз нагодилася працівниця кладовища. — Я спитала про це хлопців, які встановлювали, а вони відповіли: «Ми на виїзді, нам треба швидко».
— Беру лопату, — хлопець ледь стримує сльозу, — й… розкопую братову могилу. В землі шматки граніту, вперемішку з бетоном, й піноблоки… Дзвоню до неї, прошу, аби хоч креслення майбутнього пам’ятника врешті вислала й пояснила, що це за робота така.
— «Зараз технології нові, — зауважила опонентка. — Розмірів же не дотримано тому, що мала плитку, хотіла ж, навпаки, краще — пам’ятник вищим зробити…» Й стверджувала, що на бетон встановлювали, як належить. Хто ж думав, що Антон за лопату візьметься?
Після довгих телефонних перемовин, вона приїхала знову: разом міряли, дивилися… Врешті таки погодилася горе-підприємиця гроші повернути. Але не 27 тисяч гривень, а 26, тисячу, мовляв, візьме на витрати: поїздки і т. д. Родина погодилася. Однак йшли дні, тижні, а грошей ніхто не повертав. Спочатку вона обіцяла їх привезти сама, згодом сказала, що перекине на картку. Годувала «завтраками», казала, що розрахується пізніше, бо погода завадила заробити гроші, аж поки взагалі не перестала слухавку брати.
З ким зі спеціалістів не радилися, всі стверджували, що не може такий пам’ятник, креслення якого показували, коштувати таких грошей.
Антон із хлопцями з Хмельницької самооборони разом із самообороною Житомира їздили до підприємиці... «Гроші бо ж потрібні уже. Ми б в іншому місці пам’ятника замовили, адже стільки людей щоднини ходять на Артемову могилу, пам’яті Героя вклонитися, — констатує брат. — А ця безсовісна жінка тепер каже, що зможе повернути гроші аж у березні. Тоді, як розраховувалися з нею, долар дешевший був, що зможемо за них тепер зробити, тим паче — в березні? — міркує Антон. — Як можна було так вчинити з Героєм України, з нашою мамою, з нами, та й врешті з пам’яттю про Майдан, про Революцію гідності? Не уявляю навіть. Невже й на такому наживатися можна, гріха не боячись? Замість того, аби прийти на могилу брата, помолитися, я приводжу сюди представників відповідних служб, щоб… відновити справедливість. Справедливість, за яку Артем боровся. Якби тільки ви знали, як не вистачає його… Як я хочу бути схожим на брата… Скільки сліз пролила наша мама…»
Немає слів, аби охарактеризувати цю ситуацію. Чи то ми деградували зовсім, чи совість втратили, чи Бога не боїмося, що на святому уже наживаємося?
Gismeteo 
