Курси валют

Ми — мужчини,
й за кодексом честі ми чинимо –
Не для вигод і пільг, не для слави й хвали.
Є високий,
шляхетний закон між мужчинами:
Як не я, тоді хто? Не тепер, то коли?
(Іван Світличний).
Не люблю розпочинати епіграфами матеріали. Та чомусь засів вірш Івана Світличного в голові з моменту знайомства з героєм нинішньої оповіді: ну от точно про нього. Попри зовсім юний вік, у нього стільки отої чоловічої справжньості, ба, власне чоловічності, непідробної мужності, неабияких витривалості та сили волі й водночас скромності, непідкупного патріотизму, товариської солідарності, виняткової відданості. Неговіркий і непублічний, про його характер чітко говорять вчинки. Вразив такий не по роках дорослий погляд — й не дивно: пережити-звідати довелося сповна. Війна…

Ігор — з невеличкого волинського села. На Хмельниччину приїхав з передової з представниками благодійного фонду «Мир та добро» з Деражні (ті вкотре поверталися зі сходу). Приїхав на «гостину» до найкращого друга Артема Воронюка з Нижнього Деражнянського району, з яким так багато пережито-пройдено і не менше було заплановано-намріяно. На його могилу. І до його батьків. Бо їм, навік осиротілим, усвідомлює хлопчина, дуже важко…
Ігор — найстарший із шести дітей у родині, молодшому братику зараз — п’ять. Після закінчення школи, а затим і ВПУ за спеціальністю будівельник у жовтні 2012-го підписав контракт з 80-ю бригадою. Тоді ж познайомилися з Артемом — той підписав контракт на два тижні пізніше.
З початком війни в складі бригади вирушили на схід. Були десантники в ті надскладні найпекельніші дні у сумнозвісному Луганському аеропорту від початку й до кінця його оборони. Не з розповідей і не з фільмів чи Вікіпедії знають, що творилося там, у цілковитому оточенні, без наземного сполучення, як не витримував метал, скільки полягло хлопців…
«На аеропорт виїхали
8 квітня 2014-го, — пригадує Ігор. — Він ще працював. Ситуація ускладнювалася поступово, даючи можливість адаптуватися: перші обстріли, перші вибухи, перші «Гради», перші загиблі в роті, в батальйоні, в бригаді. Ми навчилися по-іншому сприймати втрати. Ні, не спокійніше, — неможливо звикнути до смертей, просто якось геть по-іншому». Ніколи з пам’яті вцілілих десантників не зітреться літній день, коли розбився підбитий ворогом ІЛ-76 з військовослужбовцями, технікою, спорядженням та продовольством на борту: дуже багато загиблих, і тіла з оточеного аеропорту по домівках відправити ніяк, складали їх у морозильне відділення іншого літака… Не забудуть, як допомагали нашим захисникам волонтери, місцеві, як крадькома під шквалом обстрілів примудрялися пронести бодай якісь харчі. Це ж за такі «неправомірні дії», розстріляли неадекватні сепаратисти Олену Куліш і її чоловіка Володимира Альохіна. А вони такими щирими були патріотами…
Після аеропорту Кримське, Щастя, Станиця Луганська… «Служили в одній групі, в одному екіпажі, — розповідає Ігор, який був кулеметником, навідником на бетеері, затим снайпером, а згодом — головним сержантом взводу. — Коли я став командиром відділення, Артем був у мене водієм-механіком, старшим машини… Змінювалися посади, проте до моменту його загибелі ми працювали разом».
Те перше березня 2016-го назавжди змінило життя не лише рідних Артема й двох інших разом з ним загиблих хлопців, а й Ігоря. Друзі їхали в одній колоні, в різних екіпажах. Машина Артема підірвалася на ворожій протитанковій міні: троє загинуло, двоє вціліло. Артему було всього 22…
Зі скупою чоловічою сльозою промовчав Ігор на могилі Артема, про те, що ще з двома товаришами, як і планували колись, вступив до Одеської військової академії, а ще один товариш — до Львівського військового вишу. Проте залишив Ігор навчання. Неправильно якось це, вважає: спочатку треба закінчити війну! «Ті хлопці, які загинули, вони теж хотіли жити, у них теж були мрії і плани. Однак війна розпорядилася кардинально по-іншому, — міркує мужній волинянин. — Вони, як багато інших, могли не йти воювати, а залишитися з родинами. Їхні смерті не повинні бути даремними — вони віддали життя за мирне майбутнє. Продовжуючи захищати Україну, ми бережемо пам’ять про загиблих друзів. Лише завершивши війну, можна дозволити собі щось планувати».
Ігор залишив не лише академію, а й Збройні сили і пішов на фронт добровольцем. Характер, стверджує, такий, що не може, зігнувши голову, вдавати, що так правильно і так мусить бути. Багато з чим у ЗСУ не згідний, проте, запевняє, ні розповідати цього, ні налаштовувати проти армії, звісно, не хоче й не має наміру. Просто звик до порядку, до справедливості, до чесних, сміливих вчинків. «У кожного з нас, хто повернувся на війну, — свої на те причини», — пояснює хлопець. А ще, як багато інших захисників, міркує, що тоді, на самісінькому початку, війну можна було закінчити: вистачало і сили, й ресурсу, і зброї, техніки, забракло… наказів. А зараз… А зараз вже масштаби її не ті.
У вільний від бойових завдань час Ігор вчить хлопців, бо ж багато вміє, знається у спорті, чимало досвіду бойового.
На запитання, про що ж мріє, відповів, не вагаючись, щоб скінчилася війна. І про плани, каже, говоритиме лише після Перемоги, бо нині він свідомо не може собі дозволити навіть кохати — не хоче, не має права приректи кохану на страждання, війна ж бо — річ непередбачувана.
Ігор пробув на Хмельниччині кілька днів, з волонтерами благодійного фонду об’їздив чимало місць, збираючи необхідне на схід. Відвідав, вірніше, брав разом з ними участь в організації багатьох потрібних масштабних заходів — від рання до смеркання «працював» волонтером. То, посміхається, волонтери про будні бійців на мирній території розповідали, а оце він розповість побратимам про волонтерські будні. «Нелегкі вони, — стверджує Ігор. — Важко їм дуже. Волонтери — люди особливі. Проте завдяки їм, їхній підтримці, яку важко переоцінити, бійці мають змогу воювати. Тож в одній упряжці йдемо до Перемоги!».