Стверджує батько військовополоненого моряка.

Життя цього чоловіка, як і його двадцятиоднорічного сина, кардинально змінив один день і тепер воно суцільний неспокій та чекання: коли звільнять Сергія. З тим він увечері лягає, і з тим вранці встає: чи не голодний  син, чи не мерзне, чи нічого йому не болить…  
 Та попри все, Андрій Миколайович Цибізов вірить, що син повернеться. Це йому пообіцяв Президент, коли приїздив до Хмельницького. Він сказав, що українські моряки – справжні герої. Вони у повній відповідності до вимог міжнародного законодавства проявили мужність, волю та витримку під час нападу ворожого спецназу. І Україна боротиметься за них до кінця. До того ж, увесь цивілізований світ вимагає від Кремля звільнити військовополонених українських моряків. І ця віра додає йому сил.

Про те, що сталося 25 листопада минулого року у Керченській протоці, Андрій Миколайович дізнався наступного дня вранці і був шокований. Його сина Сергія Цибізова разом з іншими українськими моряками безпідставно і незаконно звинувативши у начебто порушенні кордону, захопили феесбешники Російської Федерації. Невдовзі юнак зателефонував із невідомого номера й коротко повідомив, що перебуває у Криму і з ним все гаразд.  
 «Чесно кажучи, я мав сумнів стосовно того, що їх можуть пропустити, ще тоді, коли син перед виходом увечері дзвонив і сказав, що вирушать до порту Маріуполь, але щоб так нахабно… та ще й відкриють вогонь на ураження – мені б не приснилося навіть у страшному сні. Трохи відлягло, коли з’ясувалося, що Сергій неушкоджений, але за інших наших хлопців, яких поранено, було дуже боляче», — зізнається Андрій Миколайович.
 Про сина розповідає із помітною тугою в очах… Виховував Сергія сам із допомогою своєї матері Людмили Миколаївни. Хлопець ріс  доброзичливим і життєрадісним. Завжди з власної ініціативи допомагав батькові й бабусі по господарству. Навіть тоді, коли однокласники кликали пограти у футбол чи прогулятися, пріоритетом і обов’язком для себе вважав домашню роботу. Лише впоравшись, ішов до товаришів, які вбачали у ньому свого лідера. Вони любили юнака за оптимізм і справедливість.
  Після закінчення школи вирішив піти на службу за контрактом. Йому запропонували поповнити ряди моряків і Сергій, не вагаючись,  погодився, адже про це мріяв з дитинства.
  Спочатку був Одеській навчальний підрозділ, а потім — посада комендора-сигнальника на малому броньованому артилерійському катері «Нікополь». Молодого матроса не злякали нелегкі військові будні і відсутність житла. До речі, житло разом з іншими хлопцями тимчасово, поки зводили гуртожиток, він облаштував на кораблі. І ні на що не скаржився, не просив для себе якихось привілеїв. Так минав час, аж поки у двері неждано-негадано постукала біда…

«Я багато разів передивлявся те злощасне відео, де оскаженілі російські спецназівці цинічно кричать, ніби навіжені: «Даві єво ! Даві!» Хіба це люди?.. Звірі… — зітхає чоловік: Серце кров’ю обливається — якби міг, то затулив би хлопців собою…»
 А коли вперше подивився викладений окупантами в YouTube допит кількох наших моряків, а серед них і його сина, де вони начебто зізнаються у скоєних незаконних діях, хотілося просто закричати. Обуренню не було меж. Адже кому, як не батькові, знати, що у лексиці Сергія навіть близько не було таких слів, якими він раптом заговорив на камеру. Він їх не те що не вживав, він їх навіть не знав. До того ж, російською мовою володіє погано, а якщо доводилось із кимось за необхідності спілкуватися, то це була українська з вкрапленням російської — словом, звичайний суржик. А тут, звідки не візьмись, так грамотно й чисто «по-ихнему»… Видно було, що його усіма наявними у них методами примусили прочитати з аркуша ними ж написане. Знімали по кілька разів, аби добитися бажаного результату. Цього міг не побачити хіба що сліпий.
 Та, попри погрози й залякування, хлопець знайшов у собі мужність відмовитися від нав’язаних «зізнань» і рішуче заявив російським силовикам під протокол, що він є військовополоненим, і тому жодних свідчень давати слідчим не буде.
 За час перебування у полоні та у СІЗО «Лефортово», куди їх згодом етапували, батько отримав лише два листи: один зі скупими фразами, що, мовляв, у мене все нормально, не переживайте, написаний 6 грудня, прийшов десь через два тижні, а другий — від 14 грудня минулого року потрапив адресату через місяць, вже цього року. Андрій Миколайович каже, з усього видно, що це набір дозволених російською цензурою стандартних фраз.
Утримують хлопця, як повідомив один із захисників наших моряків Микола Полозов, котрий мав можливість зустрітися із ним до початку слідчих дій, у двомісній камері. І періодично змінюють співкамерника. Очевидно, підсаджують своїх, щоб розговорити і щось дізнатися. Тому, за словами адвоката, Сергій, аби уникнути якихось провокацій і підстав, з ними практично не спілкується.
 «У думках я часто розмовляю з сином і мені здається, що через відстань, яка нас розділяє, він чує мене і від того легше на душі — і мені, і, думаю, йому також, — важко зітхає Цибізов-старший. — Бо ж поговорити бодай раз у місяць по телефону нам не дозволяють, попри всі норми міжнародного права. А так хочеться почути від Сергія хоча б два слова. Та про це, як і про побачення, поки що можна лише мріяти. Слава Богу, що хоч адвоката пустили, то від нього зміг щось конкретніше дізнатися… Велике спасибі волонтерам, які у Москві передали хлопцям вже більше десятка передач, Сергію, зокрема, — теплий чорний спортивний костюм і продукти».
 Андрій Миколайович хотів поїхати на суд, але не встиг оформити закордонний паспорт, до того ж робота — чоловік працює слюсарем на одному із підприємств Шепетівки. Він певен: син його зрозумів, передав адвокатом листа. А ті батьки, хто зміг побачитися зі своїми дітьми, казали, що росіянам не вдалося морально зламати наших хлопців. Моряки знають і вірять, що не одні, за ними — вся Україна і весь прогресивний світ.
«Українська влада робить все для визволення наших військових, — продовжує свою розповідь пан Андрій. — Незабаром маємо зустрічатися із дружиною Президента Мариною Порошенко, яка разом із жінками — лідерами інших країн також буде звертатися до керівництва Росії з вимогою звільнення полонених моряків. Бо хлопці вже досить натерпілися і невідомо коли ці їхні митарства припиняться. Адже, як нам говорить адвокат Сергій Новиков й інші захисники, ця справа — суто політична. Українські моряки нічого не порушували і ні в чому не винні. Вони цілком законно переходили з порту Одеси до порту Маріуполь, ні на чиї внутрішні води не зазіхали, а їх не лише не пропустили, а й обстріляли та взяли у полон».
 І насамкінець. Те, що хлопців звільнять — справа найближчого часу. Головне не втратити віру й не опускати руки — впевнений батько. Він дякує всім, хто не забуває і підтримує Сергія та їхню родину у цей непростий для них час, зокрема, голові облдержадміністрації Вадиму Лозовому, голові обласної ради Михайлу Загородному, депутатам Шепетівської міськради, а також знайомим і незнайомим людям, надійне плече яких постійно відчуває.