Про таких як Інна Ящук кажуть: «Успішна жінка». Декан факультету початкової освіти та філології Хмельницької гуманітарно-педагогічної академії, доктор педнаук, професор, депутат обласної ради, громадський діяч, чудова дружина і мама – здається, це і є складові визнання, поваги й уявлення сторонніх про бажаний успіх.
Проте чи збігаються вони з її переконаннями? Якою бачить місію жінки в сучасному світі? Про це та про інше ми й ведемо розмову з Інною Ящук за чашкою чаю.

– Цікаво, що особисто для вас, Інно Петрівно, поняття успіху?
– Бути собою, постійно навчатися, робити висновки з уроків життя, сприймати критику, бути відкритою, щирою і є для мене успіх. Здавалося б, це дуже звичайні речі, але коли ти ставиш перед собою ціль, то на шляху до неї без цього аж ніяк не обійтися. Вони дають відчуття, що я рухаюся вперед, а це і є успіх. Якщо в середовищі, яке тебе оточує, комфортно – це успіх.
Мені зараз пригадується розмова з видатним педагогом, унікальною людиною Шалвою Олександровичем Амонашвілі. Під час візиту до його експериментальної школи у Грузії ми порушували питання успішного життя. І він сказав, що кожен день має бути насичений відчуттям, що ти піднімаєшся із прапором вгору. Крок за кроком. Я абсолютно з ним погоджуюся. Ти не зупиняєшся, вдосконалюєшся, самореалізуєшся – це успіх.
– Хтось поділився думкою у соцмережах: «Якщо поліпшувати себе на один відсоток в день, то за рік буде – 365 відсотків досконалості». У цьому є своє зерно. Проте – усі ми потрапляємо у різні ситуації, усілякі обставини впливають на наш настрій, сили, бажання. Як справляєтеся з невдачами?
– Звичайно, наші будні сповнені як радощами, так і прикрощами. Життєвих доріг без перешкод не буває. І коли це чітко усвідомлюєш, то навряд чи опускатимеш руки перед невдачами, адже твоя ціль значно вища. Хто не має переконливого бажання боротися, той залишається внизу. Треба пам’ятати і про те, що чим більше людині дано знань, таланту, вміння – тим більше з неї спитають. А ще протистояти певним негараздам, невдачам мені допомагає характер — у моїй родині ніхто так просто не здається.
– А ваш вибір – присвятити себе педагогіці був самостійним чи все-таки хтось впливав на нього?
– Мама свого часу здобула економічну освіту і працювала бухгалтером, батько, товарознавець, все життя працював у торгівлі. Сестра – лікар. А тим, що я педагог, завдячую бабусі Валі, вчительці початкових класів у селі Великі Зозулинці Красилівського району. У мене й досі перед очима бабусині конспекти уроків, розкладені на столі, роздатковий матеріал, адже тоді вчителі самостійно змушені були малювати, клеїти, вирізати, шити, щоб навчальний процес урізноманітнити і зробити цікавим. Я спостерігала за усім цим і ніби почувалася в особливому світі, де мені дуже затишно. Думаю, її любов до школи передалася й мені. Я маю досвід роботи в загальноосвітній Хмельницькій школі №26, теж вчителем початкових класів, і дуже пишаюся, що здобула саме цю професію, бо вона для мене свята. Я вважаю, що все починається з Учителя і саме він закладає фундамент для усього майбутнього.
– Зараз багато чуємо, що сучасне покоління зовсім не те, яке було раніше. Дехто навіть називає його втраченим. Що скажете з цього приводу?
– Те, що учні, студенти змінилися, це справді так, адже вони мають доступ до інформації, до пізнання значно ширший. Бачимо, як малюки легко освоюють ґаджети, знайти мультик на планшеті – це для них не проблема. Так, покоління інше, а, відповідно, і роль педагога в сучасних умова змінилася. Якщо раніше він був носієм знань, то тепер – той, хто вчить сприймати світ, дає напрямок, яким рухатися, той, хто супроводжує. Мені завжди приємно спілкуватися з молодіжною аудиторією, зі своїми студентами. Тішить, що вони вчаться критично мислити, не бояться висловлювати думку, дискутують. І я багато чому в них вчуся. Знаєте, я вірю в Україну, коли переді мною стільки толкових, прогресивних і небайдужих студентів.
– І щоб бути авторитетом в очах цієї молодіжної аудиторії, треба багато над собою працювати, на чому якраз наголошуєте. Та як вдається поєднувати вам роботу, депутатську, громадську діяльність, дім, дозвілля в такому швидкому ритмі?
– Так, щоб бути авторитетом, треба бути цікавим, постійно пізнавати, вчитися. Я обожнюю театр, і коли тільки у місті нова вистава – маю її відвідати. Якщо у філармонії опера – нізащо не промину. Читаю, читаю, читаю – книга завжди в сумці зі мною.
А щоб встигати, я планую свій день. Починаю – з найважливішого і найважчого. І якщо вдалося усі пункти виконати, знаю, що день не минув даремно. До такого планування звикли й усі мої домашні. Воно й справді допомагає організуватися, багато зробити і бути собою задоволеною.
Стереотипне сприйняття жінки в суспільстві, коли вона, як у підручниках, «миє раму», тобто на ній – уся хатня робота, діти, на щастя, змінюється. Зараз жінка – це і військослужбовець, і поліцейський, вона за кермом автомобіля, вона – пілот. Тому й домашні обов’язки повинні не лише лягати на жіночі плечі. Я, до прикладу, знаю, що чоловік завжди підстрахує мене в роботі по дому. Оця європейська цінність – рівності людей в суспільстві – мені дуже імпонує. Якщо вдало поєднувати роботу, дім, захоплення – то життєва енергія не зникає, а навпаки додається.
– А що вам дає таку необхідну наснагу?
– Сім’я, діти, книги, відпочинок в Карпатах. Загалом, хвилини, коли ми збираємося усі разом, для мене найцінніші, я дуже дорожу ними. Чоловік для мене не лише кохана людина, а й мудрий порадник з усіх питань, надійна опора. Моя гордість – донька Юля, син Петро. Юля успішно закінчила філологічний факультет університету імені Тараса Шевченка, магістратуру Шанхайського університету, освоївши міжнародну економіку, володіє кількома іноземними мовами, працює зараз в Голландії, та дуже сумує за Україною, і ми сподіваємося, що вона таки повернеться. Петро навчається в магістратурі, опановуючи програмну інженерію, і вже розпочав роботу в одній з відомих фірм. Я щаслива мама. Насамперед тому, що діти виросли порядними людьми, вони ніколи не скривдять, не принизять інших, мають сильну патріотичну позицію. Для мене найважливіше, які вони люди.
Уся моя родина надзвичайно любить українську пісню. У батька мого прекрасний голос, і мама співає. Юля закінчила школу мистецтв, знає чимало автентичних пісень, записаних на Поділлі. У її репертуарі лише стародавніх колискових з п’ятдесят. Я із задоволенням граю на акордеоні, музичними інструментами володіють і діти. Жоден сімейний вечір не обходиться без української пісні. Вона дає своєрідну поживу душі, і в цьому уподобанні ми стаємо ще ближчими одне одному.
До речі, я переконана, що й місія сучасної жінки – об’єднувати. Одній людині не під силу подолати складні проблеми, а разом – так. І на Хмельниччині нині є чимало жінок, які доводять, що можна працювати на результат, бути успішними, помітними. Ось хоча б жінки-депутати обласної, районних, сільських рад. Немало керівників ОТГ – жінки, у котрих стільки чудових і часто вже реалізованих ідей. Вірю, що зовсім скоро у великій політиці буде рівновага між чоловіками і жінками через законодавчо закріплені квоти. І самореалізація жінки, на мою думку, це значно приємніше, ніж квіти, подарунки, знаки уваги лише в день свята.
Усім жінкам я щиро бажаю не витрачати даремно дорогоцінні хвилини життя, а наповнювати їх цікавим змістом. Радіти. Творити. Пізнавати. Кохати. Досягати.