Як ніколи, міцно-міцно, Євген обійняв свою матір і пішов не оглядаючись. Його постать віддалялася, а Олена Андріюк стояла біля хвіртки й дивилася синові вслід. «Ти більше його не побачиш!» — раптом почула голос за спиною. Роззирнулася навколо — нікого. Гнала від себе тривожні думки, бо ж, напевне, втомилася, ночі недоспані, збирала сина в дорогу, то й казна-що вчувається. Адже ж не раз проводжала сина й зустрічала відтоді, як він вирішив стати військовим. Коли йому вісімнадцять виповнилося, то підписав контракт.

 Хоча Женя ще з дитинства плекав іншу мрію. Не було й семи років, як мати привела його у спортивний клуб «Модерн». Та, підрісши, таки дослухався поради дідуся, колишнього військового, і пішов його стежкою. У 2011 році прийняв присягу, служив у 8-му окремому полку спецпризначення. Навідувався додому не так часто, як хотілося матері. Тоді навіть будень для неї ставав святом.
Якось Женя розгойдав маленьку Лізу, радів, як дитина, бо сестричка висоти не боїться, а значить, як він, стане десантником. А своїй тітці Аллі не раз хвалився, що стрибав із парашутом й страху не відчував. Мамі про свою службу спецпризначенця ніколи й словом не обмовився — оберігав її від хвилювань. Та й тоді в Олени Олександрівни не було причин для тривоги — мирне небо її тішило.
Навесні 2014 року син повідомив, що їде у тривале відрядження. Телефонував, але був небагатослівний. «У мене все добре», — заспокоював матір. Якогось дня у слухавці чітко почула постріли. «Це ми у тирі тренуємося», — пояснив їй. Повірила, бо тоді й не здогадувалася, що її син у зоні бойових дій, адже на сході країни спалахнула війна, яку так і офіційно не оголосили наші керманичі.
Коли приїхав Євген у коротку відпустку, то теж матері нічого не розповідав. «Як тут у нас добре, тихо, спокійно», — лише багатозначно сказав.
Та не встигла Олена Олександрівна сином натішитися, як знову збирала його в дорогу, бо їхав на Рівненщину на полігон, освоювати ще одну професію чи то навідника, чи коригувальника. А після того перенавчання приїхав додому лише на п’ять днів і знову зібрався у відрядження.
Того дня, 17 серпня, уперше їй так не хотілося відпускати сина, а ще вчулося таке, що аж у неї в серці похололо. Уже тривога її не покидала.
Зателефонував увечері 27 серпня і, як завжди, запевняв, що у нього все добре. І тоді не здогадувалася, що син на лінії фронту, де велися кровопролитні бої. Під Іловайськом українських бійців, зачаївшись, чекали тисячі російських військових з танками та градами. Саме там її Женя зі своїм батальйоном опинився в оточенні окупантів. А вранці 29 серпня надіслав своєму дядькові тривожне повідомлення: «Будемо прориватися до своїх». Потім жодної вісточки не надходило, а його телефон мовчав.
Уже не могла спокійно сидіти вдома і поїхала у Хмельницький, у восьмий полк, звідки син розпочинав свою службу. А там ніхто нічого не відав.
Потім писала звернення, прохання, не раз їздила у столицю, просила-благала чиновників з адміністрації Президента та Міністерства, щоб допомогли знайти сина. Проте що їм до солдата, зниклого безвісти? Хіба він один такий?
 Шукала Олена Андріюк будь-яку зачіпку, будь-яку вісточку про сина. І коли у соцмережах розмістила світлину Жені, то відгукнувся його побратим Олег Кирик. Він нічого не втаїв від жінки, розповідаючи про ті пекельні серпневі дні: коли вони опинилися в оточенні, офіцери накивали п’ятами, залишивши своїх підлеглих. Кинуті напризволяще бійці все ж намагалися по радіо зв’язатися із командиром, та марно. А вранці 29 серпня вирішили виходити з Іловайського котла. Не знайшлося сміливця, який їхатиме попереду колони, а Женя відважився. Зрештою, ніхто і не сподівався із бійців, що росіяни здатні на таке, — безжально гатитимуть із важкого озброєння по військовій техніці, впритул розстрілюватимуть колону, знехтувавши обіцянками про «зелений» коридор.
Згадав Олег, як у їхній БТР потрапив снаряд, як тяжкопоранений Женя хотів уникнути полону й смикнув за чеку гранати, та вона не вибухнула. Коли до нього підійшли росіяни, то він не приховував, що десантник, а вони щось жваво обговорювали, бо були теж десантниками, які опинилися по різні боки фронту. І чомусь Женю, скривавленого, з проникаючим пораненням живота, завантажили у кузов КамАЗа…
Зблиснула надія, що її синочок живий, а от вісточки не може надіслати. Зачастила у 8-ий полк, просила замполіта, щоб той посприяв з пошуком Жені. Та, схоже, він втомився від настирливих візитів жінки і порадив звернутися... до мольфарки. «Якраз хлопці із Чернівець служать, вони вам допоможуть її знайти», — сказав. І вона, не роздумуючи, вхопилася за ту соломинку, хоча й крихку.
Шлях до ясновидиці був нелегкий, бо її хатина примостилася у високих горах.
— Це був холодний грудневий день. Перейшовши через три річки та густі ліси, зустрілася із мольфаркою. А вона, глянувши на фотографію мого сина, упевнено сказала: «Шукай його серед живих», — згадувала Олена Олександрівна. — Я ж узяла із собою ще й знімок Володі Соловчука, сина моєї знайомої, і мольфарка запевнила, що й він живий. Так переконливо й детально розповідала про наших дітей, де вони знаходяться, що я їй повірила.
Даремно сподівалися згорьовані матері на диво, бо їхніх синів, безвісти зниклих, знайшли серед убієнних.
Волонтери Червоного Хреста, які підбирали загиблих, знайшли у полі тіло молодого бійця й доправили у морг м. Запоріжжя. Поряд з ним лежала крапельниця, а на військовій формі записка, приколота медичною голкою, з датою смерті. Згасло життя Жені 30 серпня, але про це його мати дізналася через вісім місяців, коли індентифікували сина за тестом ДНК.
Як Олена Андріюк приїхала у Запоріжжя, аби перепоховати Женю в його рідному місті, то їй віддали мобільний телефон, який знайшли у кишені сина, — справний, але розряджений. І чомусь ніхто не здогадався його зарядити та повідомити рідних.
Минає п’ятий рік без сина. Здавалося б, усі очі виплакала за ним. Та коли згадує, якою Женя був слухняною дитиною з голубими очима, як несподівано виріс, що їй уже доводилося голову піднімати, аби глянути на нього, набігають сльози. Жаль, бо уже ніколи не обійме, не втішить її, гірко без його посмішки, без його підтримки. Крає туга материнське серце.