Вона ніколи не думала, що працюватиме на пошті. І пошта колись для неї, юної, уособлювалася лишень у постаті листоноші, яка регулярно приносила до їхньої домівки газети та журнали. І заходила практично у кожен двір, бо тоді періодику передплачували майже всі.

Тож вчитися Галина пішла до Тернопільського фінансово-економічного інституту, стала економістом. Тому, природно, працювала за фахом — багато років була головним економістом на Зіньківському пивзаводі. А тринадцять років тому, коли настали не найкращі часи, довелося піти з рідного підприємства. Ось так вона потрапила на пошту. І, каже, насправді прикипіла до роботи душею. Уже й тут, на посаді начальника відділення зв’язку села Зіньків, Галина Миколаївна Стахова, почувається професіоналом.
Робота нелегка, чесно кажучи, але, коли любиш її, то все до снаги. Й окрім того, треба любити людей, для яких якраз і працюєш. Ще треба вміти вислухати кожного, розпитати про здоров’я. Треба бути співчутливим, бо в людей нині стільки проблем і бід різних, що для них дуже важливе й помічне навіть просто добре і щире слово. От, приміром, приходить на пошту бабуся, аби сплатити за світло, й бідкається, що мізерної пенсії ні на що не вистачає, уже й смак масла забула, і “дутики” розлазяться... Але ти якось, слово за словом, лагідно усміхаючись, заспокоюєш стареньку і вже, дивись, виходить вона від тебе у доброму гуморі, дякуючи, і день не таким похмурим їй видається. Її вдячність гріє твою душу, і вже й тобі стає веселіше...
Авжеж, листоноша на селі, до всього, має бути ще й хорошим психологом. І нести із собою у хату до пенсіонерів, приміром, лише позитивні емоції. Якщо нема хороших новин, то хоч слово приємне принести в ту далеку хату на околиці села...
Колектив їхнього відділення вміє це робити. І якщо у важкій поштарській сумці листоноші несуть і газети, і вафлі, й олію, й ковбасу навіть, то у серці — лише гарний настрій. Тому і Валентину Цверлик, і Станіславу Бохняк (обслуговують Станіславівку), і Галину Грач (Дубину), і Світлану Вох (Кривулю), і Мілентину Рибак (центр Зінькова) завжди з нетерпінням чекають жителі села.
Галина Миколаївна каже, що всі листоноші — досвідчені й старанні працівниці. Працюють уже по 25-30 років. Це ж скільки кілометрів виходжено, скільки кілограмів преси й різних товарів перенесено! І скільки пенсій і різних виплат вручено людям!
Нині кожній з них доводиться ще більше ходити, адже їх замість дев’яти залишилося лише п’ятеро. Так, людей у селі стало менше, але дороги від того не стали коротшими. І нехай лише один пенсіонер живе у якомусь дальньому кутку, до нього, все одно, треба долати ті самі кілометри.
У розмові з Галиною Миколаївною мені сподобалася її доброзичливість. Вона любить своє село, земляків. Вона не хоче нікуди виїжджати, хоча її сини і сестри живуть у Хмельницькому і кличуть до себе. Але вона хоче жити й працювати тут, серед рідних людей. Їм же треба пенсію принести, треба газету передплатити, треба прийняти платіж за комунальні послуги...
Що ж, від добра добра не шукають. Мати улюблену роботу й жити на своїй землі — чи ж це не щастя?